У першій половині XV століття християнський світ був розділений не лише географічно, а й доктринально. Східна (грецька) та Західна (латинська) церкви після Великого розколу 1054 року існували окремо, взаємно звинувачуючи одна одну у відхиленні від істинного християнства. У цьому контексті Феррарсько-Флорентійський собор, що відбувався в період з 1438 по 1445 роки, став однією з найамбітніших спроб досягти відновлення церковної єдності. Собор мав на меті ліквідувати давній розкол між Константинопольським патріархатом і Римським апостольським престолом, узгодивши суперечливі догматичні положення, що століттями розділяли християн Сходу і Заходу.
Цей собор не був започаткований заново, а став продовженням Базельського собору, який розпочав свою діяльність ще у 1431 році. Через конфлікт між прихильниками соборного руху та Папою Римським Євгенієм IV, останній перевів місце проведення собору з Базеля до Феррари, де він був офіційно відкритий 8 січня 1438 року. Унікальним був і склад учасників, серед яких була численна грецька делегація — понад 700 осіб, включно з імператором Іваном VIII Палеологом та Константинопольським патріархом Йосипом II. З латинської сторони участь брали кардинали, єпископи, теологи й представники Папської курії. Саме ця присутність східних ієрархів надавала собору характеру між церковного діалогу, спрямованого на досягнення конкретних богословських компромісів.
Доктринальні суперечності та пошук консенсусу
Центральними питаннями, які розглядалися на соборі, стали доктрини про походження Святого Духа, чистилище, природу Євхаристії та примат папи. Найбільше суперечок викликала формула Filioque («і від Сина»), що була додана до Нікейського Символу Віри в латинській традиції. Грецька церква категорично відкидала це доповнення, наполягаючи на тому, що Святий Дух походить єдино від Отця. Така позиція мала не лише богословське, а й політичне підґрунтя, оскільки сприймалася як прояв латинської домінації. Іншою важливою темою стало вчення про чистилище — концепт, який на Сході не отримав догматичного закріплення, тоді як у латинській традиції він був органічною частиною сотеріологічної доктрини.
Однак саме загроза Османської навали та сподівання на військову підтримку Заходу спонукали візантійців шукати компромісів. Після тривалих обговорень, у яких брали участь найвидатніші богослови обох сторін, було досягнуто певного порозуміння. 10 січня 1439 року через епідемію чуми собор було перенесено з Феррари до Флоренції, де діалог між церквами продовжився вже у нових політичних та санітарних умовах.
Найвищою точкою собору стало проголошення декрету «Нехай радіють небеса» 6 липня 1439 року, в якому урочисто було заявлено про об’єднання церков. Греки визнали латинські догмати, включно з Filioque, доктриною про чистилище, істотність хліба та вина у Євхаристії, а також примат Папи Римського як наступника святого Петра. Втім, це рішення не було однозначно сприйняте у Константинополі. Після повернення грецької делегації додому багато єпископів відкрито зреклися підписаного декрету, що фактично поставило під сумнів його легітимність у православному середовищі.
Наслідки та значення Флорентійського собору
Попри офіційне проголошення єдності, реалізація рішень Феррарсько-Флорентійського собору залишилася переважно декларативною. Суспільна й духовна опозиція візантійському імператору з боку монашества, богословів і народу виявилася надто сильною, щоби визнати компроміси з латинянами. Флорентійська унія не змогла закріпитися в церковному житті Сходу, і після падіння Константинополя в 1453 році вона фактично втратила будь-яке значення для грецької церкви. Водночас для Риму собор відкрив нові можливості у встановленні унії з іншими східними церквами, зокрема з вірменською, халдейською та маронітською, які погодилися на об’єднання з Апостольським престолом на умовах визнання папської влади та католицької догматики.
Окрім політично-церковного аспекту, Флорентійський собор мав і значне богословське значення. Декрет Laetentur Caeli містив систематичне викладення католицького вчення про чистилище, що стало доктринальною основою для пізнішого формулювання цієї теми на Тридентському соборі. Також вказувалося на повну й вищу владу Папи Римського у вселенській Церкві, що було важливим етапом у розвитку католицької еклезіології. Декрет про унію з Вірменською церквою, затверджений невдовзі після підписання Laetentur Caeli, мав ще більше значення у сфері сакраментального богослов’я, оскільки містив розгорнуту класифікацію семи Таїнств, їхню діючу силу та умови їхнього звершення.
У підсумку, Феррарсько-Флорентійський собор є прикладом глибокого й системного діалогу між Сходом і Заходом, який хоч і не досяг остаточного результату, однак залишив вагомий слід в історії християнської думки. Він продемонстрував як можливість богословського зближення навіть у складних догматичних питаннях, так і обмеження політичної волі у досягненні справжньої церковної єдності. У цьому сенсі собор став не лише символом надії на возз’єднання, а й свідченням глибокої прірви, яка пролягла між двома християнськими світами у пізньому середньовіччі.
Данило Ігнатенко
