Арабська література є однією з найдавніших та найвпливовіших традицій письма, яка має глибокі історичні корені, що сягають ще доісламської доби. Її формування починалося в умовах кочової культури Аравійського півострова, де поетичне слово слугувало не лише засобом естетичного вираження, а й інструментом соціального та політичного впливу. Доісламська поезія, відома як джахалійська (поезія часів «невігластва»), була усною, побудованою на складних метричних і римованих структурах. Вона передавалася через пам’ять і виконувалася перед аудиторією, що забезпечувало її живу присутність у племінному житті.
З появою ісламу літературна традиція зазнала значних трансформацій. Коран, священна книга ісламу, став не лише релігійним, а й літературним каноном, який вплинув на мовну норму, риторичні прийоми та естетику арабського письма. Його стилістична складність, глибока образність і ритмічність надихнули не одне покоління письменників і поетів. Після VII століття, з поширенням ісламу поза межами Аравійського півострова, арабська література почала інтенсивно розвиватися в нових культурних центрах — Дамаску, Багдаді, Каїрі, Кордові, де вона увібрала елементи перської, грецької та індійської традицій.
Розквіт арабської літератури в середньовіччі
З VIII до XIII століття арабська література досягла апогею свого розвитку. Саме в цей період сформувалися канонічні жанри та імена, що досі вважаються взірцевими. Проза почала відходити від виключно релігійної тематики і розширилася до філософських трактатів, наукових творів, сатиричних оповідань і казок. Одним із найвідоміших прозаїків цього періоду був Аль-Джахіз (IX століття), автор «Книги про скупість» і трактатів з теології, зоології, риторики. Його творчість поєднувала глибоку аналітичність з гострим соціальним спостереженням і блискучим стилістичним оформленням.
Поезія залишалась домінантною формою вираження інтелектуального та емоційного досвіду. Визначні постаті цього періоду, як-от Аль-Мутанаббі, Аль-Мааррі, Башшар ібн Бурд, розвивали традицію високої класичної поезії, що була звернена до складних філософських тем, героїзму, моралі, а також особистої гідності й честі. Поезія розглядалася не лише як мистецтво, а як інтелектуальний акт, в якому ритм і зміст були в тісній взаємодії.
Паралельно відбувалося становлення суфійської поезії, що мала глибоке містичне забарвлення. Її представники, зокрема Румі, Аль-Халладж, висловлювали через метафору та алегорію досвід божественного єднання і пошуку істини. Також у цей час набула розквіту література адеб — етична проза, що включала моральні повчання, зразки гідної поведінки, роздуми про знання, науку та суспільство.
Окремим явищем стала поява збірок казок, найвідомішою з яких є «Тисяча й одна ніч». Її витоки сягають перських, індійських та арабських джерел, однак саме в арабській версії ця антологія набула світової слави. Казки в ній поєднують фантастичні пригоди, моральні уроки й глибоку символіку, що свідчить про високий рівень наративної культури.
Новий час і сучасність
У XIX–XX століттях арабська література пережила глибоку модернізацію в умовах колоніального тиску, культурної глобалізації та внутрішньої кризи ідентичності. Початок арабського Відродження (нахда) в Єгипті, Лівані та Сирії ознаменував перехід до реалізму, романтизму та нових жанрових форм — роману, новели, драматургії. Літератори цього часу, як-от Таха Хусейн, Джубран Халіль Джубран, Наджиб Махфуз, прагнули поєднати західні естетичні парадигми з глибоким розумінням власної культури й традицій. У творах цих авторів порушувалися проблеми освіти, релігії, соціальної нерівності, політичної свободи.
У XXI столітті арабська література представлена широким спектром письменників, які активно працюють у межах постколоніальної критики, феміністичного дискурсу, екзистенціалізму. Вона залишається надзвичайно живою, відкритою до нових форм і тем.
Данило Ігнатенко
