Якобінський клуб став однією з найвпливовіших політичних груп Французької революції. Його члени, відомі як якобінці, асоціювалися з радикальним егалітаризмом, політичними репресіями та періодом, відомим як терор. У короткий, але драматичний період свого існування (1789–1794) клуб залишив глибокий слід в історії Франції та світу.
Виникнення Якобінського клубу
Якобінський клуб розпочав свою діяльність у 1789 році як Бретонський клуб у Версалі. Спершу це була невелика група депутатів від Бретані, які зібралися для координації своїх дій під час засідань Генеральних штатів. Після переїзду Національних зборів до Парижа в грудні 1789 року групу перейменували на Товариство друзів Конституції. Її засідання проходили у будівлі колишнього монастиря домініканців (відомих у Парижі як якобінці), звідки й походить назва клубу.
Першочергова мета якобінців полягала в захисті завоювань революції від можливої аристократичної реакції. Спочатку клуб складався переважно з депутатів Національних зборів, але з часом він почав приймати до своїх лав не депутатів: заможних буржуа, інтелектуалів і літераторів.
До середини 1790 року Паризький клуб налічував близько 1200 членів, а його дочірні відділення з’явилися по всій Франції. До липня 1790 року діяло вже 152 місцевих клуби, що об’єднували прихильників революційних ідей.
Розкол і прихід Робесп’єра до влади
У липні 1791 року Якобінський клуб пережив серйозний розкол. Причиною стала петиція про усунення Людовіка XVI після його невдалої спроби втечі з країни. Помірковані депутати залишили клуб, створивши конкурентну організацію – Клуб фейянів.
Після цього ключову роль у Якобінському клубі почав відігравати Максимільян Робесп’єр, який залишився вірним радикальним ідеям. Саме під його керівництвом клуб набув більш радикального характеру й почав активно впливати на події революції.
Якобінці під час терору
Літо 1793 року стало переломним моментом для Якобінського клубу. Після повалення поміркованих жирондистів і встановлення революційної диктатури клуби по всій країні перетворилися на інструменти влади. У цей період їхня кількість зросла до 5000–8000, а загальна кількість членів сягала близько 500 000 осіб.
Місцеві якобінські клуби виконували адміністративні та політичні функції. Вони забезпечували армію, контролювали ціни на ринках, організовували революційні фестивалі та проводили кампанії дехристиянізації. Водночас вони стежили за лояльністю громадян до революції, часто ініціюючи арешти та страти тих, кого вважали «ворогами народу».
Паризький клуб став центром влади, тісно пов’язаним із діяльністю Комітету громадської безпеки, очолюваного Робесп’єром. Під його керівництвом було запроваджено політику Терору, яка коштувала життя тисячам людей.
Падіння Робесп’єра і кінець Якобінського клубу
9 термідора, рік II (27 липня 1794 року), став днем падіння Робесп’єра. Його арешт і страта призвели до завершення періоду Терору. Якобінський клуб, який став символом насильства й диктатури, було тимчасово закрито.
Хоча клуб згодом ненадовго відновив свою діяльність, його остаточно закрили 21 брюмера, рік III (11 листопада 1794 року).
Данило Ігнатенко
