У зороастризмі смерть сприймається не лише як завершення життя, а як момент, коли тіло перетворюється на джерело небезпеки для світу живих і природного середовища. Згідно з релігійними уявленнями, мертве тіло одразу після смерті стає носієм скверни, воно вважається оскверненим і небезпечним. Зороастрійська традиція забороняє ховати тіла в землі чи піддавати їх вогню, оскільки обидві стихії вважаються священними. Контакт із тілом може спричинити осквернення землі, води або вогню, тому виникла особлива форма поховального обряду, покликана мінімізувати шкоду для світу.
Центральним елементом похоронного ритуалу є Вежа Тиші, або Вежа Мовчання (дакхма) — кругла кам’яна конструкція, споруджена на підвищенні, подалі від людських поселень. Саме на цю вежу доставляють мертві тіла, щоб уникнути осквернення навколишнього середовища. За устрійом вежі передбачено окремі зони для розміщення тіл чоловіків, жінок та дітей. Архітектурна форма сприяє швидкому природному розкладу, а сам обряд ґрунтується на уявленні, що лише стерв’ятники здатні безпечно «очистити» тіло.
Перед розміщенням на вежу тіло проходить спеціальну підготовку. Його обмивають сечею бика, яка у зороастризмі вважається ритуальною очисною рідиною. Цей процес здійснюють призначені особи — насасалари. Вони обрізають одяг спеціальними інструментами, які після використання знищуються, щоб уникнути передачі скверни. Усі дії виконуються з максимальною обережністю і точністю відповідно до релігійних приписів.
Після очищення тіло поміщають на відкриту частину вежі, де його залишають на розтерзання стерв’ятникам. У зороастрійській космології птахи виконують очищувальну функцію: вони символічно звільняють тіло від скверни, не порушуючи балансу стихій. Таким чином, смерть стає частиною природного колообігу без шкоди для живих.
Релігійне значення Вежі Тиші
Зороастрійське розуміння смерті ґрунтується на поділі між добром і скверною. Мертве тіло розглядається як тимчасове вмістилище деструктивних сил, яке необхідно ізолювати та нейтралізувати. Традиція Вежі Тиші стала своєрідним компромісом між ритуальною чистотою та необхідністю фізичного усунення тіла. Це приклад того, як релігійна система виробляє складні механізми взаємодії з біологічними і соціальними процесами, водночас зберігаючи цілісність священного порядку.
Сучасні дослідники вважають, що цей обряд є не лише релігійною практикою, а й формою екологічного мислення. Уникнення забруднення ґрунтів і вод, свідоме ставлення до тіла померлого та мінімізація втручання у природний цикл — усе це надає зороастрійському поховальному ритуалу особливого значення в контексті роздумів про стале співіснування людини і природи.
Данило Ігнатенко
