Ім’я Велізарія стало символом військової доблесті та імперської вірності у часи правління імператора Юстиніана І. Незважаючи на те, що ранні роки його життя оповиті непевністю, відомо, що він народився близько 505 року, ймовірно, на території Іллірії або сучасної Німеччини. Його етнічне походження залишається предметом дискусій, зокрема, існують версії про його слов’янське коріння, хоча документальних підтверджень немає.
Свою кар’єру Велізарій розпочав як охоронець Юстиніана, ще до того, як той став імператором. Приблизно у 25 років він отримав командування, ставши помітною фігурою в армії. У подальшому його діяльність детально описав історик Прокопій Кесарійський, який супроводжував Велізарія в численних кампаніях і зафіксував як його перемоги, так і політичні інтриги довкола нього.
Перемоги на східному фронті та придушення повстання Ніки
Перші серйозні випробування Велізарій прийняв на месопотамському фронті, де вів війну проти Сасанідської Персії. У 530 році він здобув переконливу перемогу при Дарі, яка миттєво принесла йому славу. Попри поразку наступного року при Каллінікумі, його авторитет не зменшився. Юстиніан використовував військові успіхи Велізарія у політичних переговорах, і той на деякий час повернувся до Константинополя.
У 532 році саме Велізарій відіграв ключову роль у придушенні повстання Ніки, яке загрожувало стабільності столиці. Командуючи вірними військами, він жорстоко подавив заколот, що ще більше підвищило його статус при дворі. Цього ж року він одружився з Антоніною — жінкою, тісно пов’язаною з імператрицею Феодорою, що забезпечило йому додатковий політичний захист у майбутньому.
Західні походи: Африка, Італія та конфлікти з готами
Юстиніан, прагнучи відновити колишню славу Римської імперії, обрав Велізарія для амбітного завдання — повернення під контроль Візантії західних провінцій. У 533 році невелике військо під командуванням Велізарія вирушило в експедицію проти вандалів у Північній Африці. За кілька місяців кампанії він блискуче розгромив ворога, знищивши вандальське королівство. Його повернення до Константинополя ознаменувалося тріумфом у римських традиціях.
У 535 році Велізарій розпочав італійську кампанію проти остготів. Він швидко зайняв Сицилію, потім — Неаполь і Рим. Попри облогу Рима в 537–538 роках, йому вдалося утримати місто. Готи запропонували йому владу, проте Велізарій, демонструючи вірність імператорові, відмовився. Така поведінка не змінила підозр Юстиніана, який почав сприймати популярного полководця як потенційного конкурента.
Падіння й повернення, останні роки
Юстиніан відкликав Велізарія, залишивши його без реальної підтримки. Однак у 541 році імператор знову доручив йому вести бойові дії проти Сасанідів. Ця кампанія виявилася важкою: солдати були непокірними, ресурси обмеженими, а сам Велізарій зрештою опинився в опалі за звинуваченням у нелояльності. Його врятувала лише заступниця Феодора, яка діяла з міркувань дружби до Антоніни.
У 559 році, під час загрози нападу гуннів на Константинополь, Юстиніан знову покликав його. Велізарій, зібравши залишки старої гвардії, завдяки військовій хитрості зумів відвернути напад без великої битви. Вдруге він відійшов від активної служби, але в 562 році був звинувачений у змові проти імператора. Хоча, ймовірно, він був невинний, Велізарій знову зазнав ганьби. Часткову реабілітацію отримав у 563 році, після чого дожив у спокої до смерті в березні 565 року всього за кілька місяців до смерті самого Юстиніана.
Особистість Велізарія та історичне значення
Велізарій — одна з найяскравіших постатей візантійської історії, що поєднує в собі римську військову традицію та візантійську політичну реальність. Його життя було пронизане суперечностями: геній стратега поєднувався з майже дитячою вірністю імператору, попри приниження й підозри. Його пристрасть до Антоніни, жінки владної та суперечливої, неодноразово ставала джерелом його особистих поразок.
Данило Ігнатенко
