Софокл створив 123 драми, з яких до нашого часу дійшли лише сім повністю. Уже перша його перемога на Діонісійському фестивалі у 468 році, де він випередив Есхіла, означила початок кар’єри, що тривала понад шість десятиліть. Він здобув найбільшу кількість перемог серед усіх трагіків класичної доби, а джерела стверджують, що майже ніколи не посідав нижче другого місця. Творчість Софокла стала центральною частиною афінського театрального життя, а його твори визначили канон класичної трагедії.
Серед збережених трагедій найвідомішими є «Цар Едіп», «Антігона», «Електра», «Філоктет», «Аякс», «Трахінянки» та пізній «Едіп у Колоні». Кожна з них демонструє вміння драматурга будувати напружений сюжет навколо морального вибору, помилки та її наслідків.
Нововведення та стилістика
Софокл уславився своїми новаторськими підходами до театральної форми. Найважливішою інновацією стало введення третього актора, що дозволило розширити діалогічну структуру та ускладнити драматичний конфлікт. Саме це нововведення допомогло відійти від есхілової композиції зв’язних трилогій і зосередити всю дію в межах однієї завершеної п’єси. Розмір хору він збільшив до п’ятнадцяти учасників, що надало хоровим партіям більшої виразності.
Софокл приділяв значну увагу логіці дії та психологічній мотивації персонажів. Його герої — сильні, здатні на рішучі вчинки, але водночас схильні до помилок, що запускають ланцюг невідворотних подій. Трагічна іронія — одна з ключових рис його стилю: глядач нерідко знає більше за персонажів, тому їхні рішення набувають подвійного змісту.
Тематика та образність
Для Софокла трагедія є зіткненням людської обмеженості з незмінними силами космічного порядку. Боги у його творах не стільки діють напряму, скільки визначають масштаб людської долі. Герої Софокла, стикаючись зі стражданням, поступово наближаються до пізнання істини. Таке розуміння трагедії формує особливу моральну перспективу, де випробування стають шляхом до внутрішнього зростання.
Мова його творів варіюється від урочистої та насиченої образами до максимально простої, що підкреслює природність людського голосу. Особливо високо оцінювалися характерні жіночі образи — Антігона та Електра — як приклади глибокого психологічного опрацювання.
Вплив Софокла на європейську літературу важко переоцінити. «Цар Едіп» став класичним зразком драматичної побудови, на який посилався Арістотель у «Поетиці». Його трагедії стали моделлю психологічної напруги, де сюжет, мова та характер взаємодіють з винятковою точністю. Збережені твори Софокла залишаються основою досліджень античного театру та людської природи, а його образи продовжують надихати світове мистецтво протягом багатьох століть.
Данило Ігнатенко
