Легенда про Вавилонську вежу каже, що люди прагнули побудувати споруду, «верхівка якої сягає небес». Сучасні дослідники пов’язують цей міф із реальними зіккуратами – храмовими пірамідами Вавилона, що носили ім’я Етеменанкі («Будинок фундаменту неба на землі»). Для мешканців стародавньої Месопотамії такі споруди слугували символом зв’язку між землею й небом – своєрідними «штучними горами», що «наближали бога до людини» на сплюснутих рівнинах Межиріччя.
Власне зіккурат (аккад. ziqqurratu – «хатина на небо») – це пірамідальна ступінчаста храмова вежа, характерна для великих міст Шумеру, Вавилона і Ассирії (територія сьогоднішнього Іраку) приблизно з 2200 до 500 р. до н. е. Будували їх із масивного глиняно-цегляного ядра, зовнішньо облицьованого випаленою цеглою. Форма основи зазвичай була майже квадратною або прямокутною (приблизно 50×50 м або 40×50 м), а загальна висота досягала десятків метрів. Зараз налічується близько 25 відомих зіккуратів – приблизно порівну по Шумеру, Вавилонії та Ассирії.
Архітектура зіккуратів
Зіккурат не був гробницею, а слугував опорою для верхнього храму, тому внутрішніх камер чи поховань у ньому не передбачалося. Усередині це – суцільна маса глини і цегли. Підйом на тераси відбувався зовнішніми сходами або пологим пандусом, іноді із трьома маршами. Наприклад, у знаменитому зіккураті в Урі по центру фасаду залишилися широкі потрійні сходи, які вели від підніжжя до храму на верхній терасі. Схили і тераси зіккуратів часто озеленювали пальмами, деревами і кущами, що й могло надихнути легенди про Вавилонські «висячі сади»: мовляв, на його уступах квітнув сад із фонтанами. Незважаючи на монументальність, жоден зіккурат не зберігся до початкової висоти – більшість існуючих руїн нині становлять менше половини колишніх споруд.
Релігійне та символічне значення
Зіккурати грали виняткову роль у релігійному житті Месопотамії. Їх вважали домом богів і присвячували головним божествам міст. Наприклад, зіккурат Нанни (місяцеподібного бога) в Урі був присвячений цьому божеству міста і своєю масивною формою виконував роль осередку культу. На верхній терасі кожного зіккурату зазвичай стояв вівтар чи статуя бога-покровителя, і лише жерці мали доступ до цих священних місць. Таким чином, храми-вежі не стільки «сходили» до простолюду, скільки просували небесне наверх: за уявленнями шумерів і вавилонян, тут боги сходили з небес, а люди наближалися до них через ритуал.
Самі ці будівлі також символізували священні горизонти і гори. Численні шумерські написи та легенди називали їх «домівками гори» – мовби підкреслюючи з’єднання небесного і земного. Зокрема, знаменитий Ніппурський зіккурат, присвячений верховному богу Енлілю, стародавні називали «Будинком гори», «Горею шторму» і «Зв’язком між небом та землею». Тобто священна ступінчаста конструкція наче моделювала священну гору, де мешкало божество. Тому у світогляді мешканців Месопотамії зіккурат був свого роду уособленням вежі, що тягне людей до неба. Будівництво таких храмів сприяло збереженню стародавньої релігійної ідеї єднання миру богів і людей, робило кожне місто місцем впорядкованого Всесвіту.
Відомі зіккурати
Зіккурат в Урі (Ірак) – один із найвідоміших і найкраще збережених. Його вежа початку XXIII ст. до н. е. призначалася для культу бога Місяця Нанни, але навіть руїни цієї споруди вражають масштабом. Сьогодні він сягає близько 20 м у висоту (менше половини первинної), проте масивні зовнішні сходи і потужні підпори дозволяють уявити його початковий вигляд. Поряд збереглися сліди стародавніх храмів і оборонних стін, тож місце нагадує «острів» давньої святості серед пустельних рівнин.
Зіккурат Чога-Занбіл (Іран) – найбільший з усіх відомих. Побудований близько 1250 р. до н. е. еламським царем Унташем-Напірішшою, він становив центр релігійного комплексу міста Дур-Унташ. Вершина цієї «піраміди» була присвячена богам Іншушинаку та Напіріші. Площа основи Чога-Занбіля – понад 105 м по кожному боці, що робить його найбільшою збереженою зіккуратною спорудою у світі. Первісна висота цієї багаторівневої вежі сягала приблизно 53 м (п’ять ярусів), нині ж збереглося близько 25 м. Із 1979 року Чога-Занбіл охороняється ЮНЕСКО як пам’ятка світової спадщини – він є унікальним свідком цивілізації еламитів і давньомесопотамських архітектурних традицій.
Міфи та легенди
Одним із найвідоміших пов’язаних із зіккуратами міфів є оповідь про Висячі сади Вавилона – одне з семи чудес стародавнього світу. У деяких реконструкціях саме тераси зіккуратів уявляють вкритими садами з пальм і квітучих дерев. Згідно з такими уявленнями, на уступах над рівнем землі міг влаштовуватися багатоярусний сад з льодовою водою і рідкісними рослинами. Нині археологи сперечаються про реальність садів, та образ «зеленої» піраміди досі міцно пов’язаний із вавилонським храмом.
Біблійна легенда про Вавилонську вежу також, найімовірніше, відсилає до великого зіккурату. У генезисі Старого Завіту вказується: «Будуємо місто і вежу, верхів’я якої сягає до небес». Ці слова відображають стародавню космологію – зіккурат вважали «віссю світу», місцем, де можна безпосередньо зв’язатися з божественним. Вавилонська легенда свідчить про те, що їхня архітектура вражала уяву людей, породжуючи міфи про народження людства і боротьбу людей з богами.
Зіккурати у сучасності
Сьогодні зіккурати – визначні археологічні пам’ятки і «місця сили» для істориків, туристів та ентузіастів. Розкопки Ура й Чога-Занбіля дали багатий історичний матеріал про світогляд і технології шумеро-еламитів. Місцеві гіди часто називають ці руїни «енергетичними» або «шляхами до Богів», адже тут відчувається поєднання часу й простору. За концепцією дослідників сакральних локацій, люди здавна оселялися поруч із «потужними місцями» – горами, річками або священними храмами. Зіккурати ж уявно підсилювали цей ефект: вони ставали центром культового ландшафту, точкою перетину земних і небесних сфер.
Попри те що більшість храмових пірамід Месопотамії лежать у руїнах, вони й досі ваблять уяву. Споруди на зразок Чога-Занбіля чи Ура слугують не лише науковими свідченнями минулого, а й нагадуванням: людство завжди прагнуло піднестися вище – фізично і духовно. Ці стародавні «сходи богів» залишаються для нас місцями сили – загадковими артефактами, що поєднують землю і небо, науку та міф.
Ігор Дмитрук
