Переважна більшість вірян в Україні ототожнюють себе з православним християнством, що має давнє історичне коріння і є невіддільною складовою культурної та духовної ідентичності українського народу. Починаючи з хрещення Київської Русі наприкінці X століття, православ’я стало не лише релігійним, але й політичним чинником, що формував національну самосвідомість, особливо в періоди поневолення та боротьби за автономію. У цьому контексті створення автокефальної Православної церкви України у 2019 році стало не лише церковним актом, але й важливою віхою в боротьбі за духовну незалежність від релігійної гегемонії Москви.
Тривалий процес становлення української церковної незалежності починався ще у 1920-х роках, коли було проголошено створення Української автокефальної православної церкви. Цей акт був реакцією на політику Москви та бажанням багатьох українців мати свою національну церкву, незалежну від іноземного церковного управління. Проте радянський тоталітаризм не залишив шансу автокефальному руху – в умовах антинаціональної та антирелігійної репресивної політики духовенство було знищене, а сама церква змушена була перейти в підпілля або еміграцію. Зрештою, автокефальна ідея вижила завдяки релігійним громадам в діаспорі та окремим осередкам в Україні, що зберігали пам’ять про прагнення до незалежної церковної юрисдикції.
У ХХ столітті боротьба за церковну незалежність українців продовжувалася в нових формах. З розпадом Радянського Союзу в 1991 році і проголошенням незалежності України активізувалася релігійна діяльність у різних формах. Почалося відродження Київського патріархату, а також відновлення діяльності УАПЦ, що створило складну конфесійну ситуацію. Водночас Українська православна церква Московського патріархату, яка залишалась під юрисдикцією Російської православної церкви, зберігала значну інфраструктуру та вплив. Проте численні парафії, духовенство та миряни прагнули мати церкву, яка б відображала духовні та національні інтереси українського народу, а не служила знаряддям російської геополітики.
Протягом десятиліть питання автокефалії було не лише церковним, а й політичним. Цей виклик знайшов своє вирішення лише на початку XXI століття, коли в умовах загострення російсько-українських відносин та відкритої агресії з боку РФ ідея незалежної церкви набула особливої актуальності. Ініціатива президента Петра Порошенка у 2018 році стала каталізатором активних процесів церковного об’єднання. Після складних перемовин, залучення дипломатичних і релігійних важелів, зокрема Вселенського патріархату, у грудні 2018 року було створено єдину Православну церкву України. Цей крок завершився врученням Томосу про автокефалію від Вселенського патріарха Варфоломія I 6 січня 2019 року. Вперше за понад три століття православні українці отримали визнане канонічне право на власну церковну незалежність.
Церква та національна самосвідомість
Православна церква України, як повноцінний член світової православної спільноти, стала втіленням релігійної суб’єктності України. Її створення стало виявом духовного опору російському культурному та політичному тиску. Одним із головних викликів на шляху автокефалії було протистояння з боку Російської православної церкви, яка не лише не визнала новоствореної структури, але й розірвала євхаристійне спілкування з Константинополем, що засвідчило глибоку кризу у міжправославних відносинах. Водночас Вселенський патріарх, як перший серед рівних у православному світі, визнав канонічність нової церкви, відновивши історичну справедливість щодо Київської митрополії, яку було підпорядковано Москві у 1686 році.
Символічною подією стало обрання митрополита Епіфанія на пост предстоятеля новоствореної церкви. Його інтронізація в Софійському соборі в Києві — сакральному серці українського православ’я — ознаменувала нову епоху у розвитку духовного життя. Вже впродовж першого року понад тисяча парафій виявили бажання перейти з-під юрисдикції Московського патріархату до Православної церкви України. Хоча процес переходів не був однозначним, і в багатьох регіонах супроводжувався конфліктами, сам факт динаміки засвідчив глибокий запит суспільства на церковну незалежність.
Сучасна роль ПЦУ в умовах війни
Роль ПЦУ набуває особливого значення у контексті повномасштабної війни, розв’язаної Росією проти України у 2022 році. У цей період церква стала не лише духовною опорою для мільйонів українців, а й чинником національного спротиву. Вона активізувала благодійну діяльність, допомогу військовим, вимушеним переселенцям, постраждалим від бойових дій. Завдяки своїй активній соціальній позиції, ПЦУ зуміла укріпити довіру серед населення та консолідувати віруючу громаду навколо ідеї незалежності, гідності та боротьби за свободу.
Крім того, ПЦУ виступає як важливий партнер держави у сфері духовного відновлення після війни. Її наявність як канонічної, легітимної та незалежної структури дозволяє Україні представити своє православ’я на рівних серед інших помісних церков, уникнути релігійної ізоляції та протистояти спробам реваншизму з боку Москви.
Становлення та визнання ПЦУ є прикладом того, як релігійна інституція може відігравати ключову роль у формуванні державності та громадянського суспільства. Її історія — це не лише шлях духовного пошуку, а й вияв глибоких трансформацій, що відбуваються в українському суспільстві, яке прагне свободи, гідності та суверенітету у всіх сферах — від політики до віри.
Данило Ігнатенко
