У середині V століття до нашої ери Афіни перетворилися з регіонального поліса на культурну й політичну столицю еллінського світу. Цей надзвичайний стрибок, який пізніше отримав назву Золотого віку Афін, пов’язується насамперед із постаттю Перікла — впливового державного діяча, оратора, стратегічного мислителя і візіонера, чий вплив на політичні інституції, архітектурне обличчя міста та інтелектуальну атмосферу Еллади виявився глибоким і тривалим.
Походячи зі знатного роду, Перікл належав до першого покоління афінян, яке мало змогу повністю скористатися зростаючим впливом народних зборів і судових механізмів у державному управлінні. Його батько Ксантіпп належав до аристократичного середовища, що дозволило Періклу набути широкого політичного капіталу, водночас відносини з материнської лінії — впливового роду Алкмеонідів — забезпечували йому доступ до важелів влади та релігійної легітимації. Відомо, що на формування світогляду Перікла значно вплинули філософи Зенон і Анаксагор, з якими його пов’язувала дружба і які сприяли розвитку його раціоналістичного мислення та космополітичного погляду на місце людини у світі.
Історичні джерела, такі як «Історія Пелопоннеської війни» Фукідіда та біографія Плутарха, хоч і мають різну методологію, сходяться на визнанні унікальності лідерських якостей Перікла. Його ораторське мистецтво, вміння переконувати й мобілізувати підтримку народних мас зробили його незамінним лідером у добу, коли політика набувала дедалі більш публічного характеру. У той час як Фукідід підкреслює раціональну послідовність у діях Перікла, Плутарх, навпаки, демонструє суперечності між високими моральними ідеалами та реаліями політичного життя.
Реформатор і стратег у добу великих змін
У період між 460–450 роками до н. е. Перікл виступив як послідовник реформаторської лінії, започаткованої Ефіальтом. Після вбивства останнього, Перікл зміцнив демократичні інституції Афін, зокрема впровадив оплату праці присяжним, зробивши політичну участь доступною для бідних верств населення. Ці кроки викликали критику з боку аристократії, проте дали поштовх до подальшого зростання ролі народу у прийнятті рішень, що стало наріжним каменем афінської демократії.
Перікл також активно реалізовував ідею афінської гегемонії у межах Делоського союзу. Під його керівництвом союз поступово трансформувався в Афінську морську імперію, що дозволило місту забезпечити собі стабільний приплив ресурсів, які, своєю чергою, сприяли культурному та архітектурному розквіту. Перікл ініціював грандіозну програму будівництва, найвідомішим результатом якої став Акрополь із його головним храмом — Парфеноном. Будівництво розпочалося у 447 році до н. е. та стало символом сили, естетики й політичного панування Афін. Крім того, ця ініціатива забезпечила роботою тисячі громадян і ремісників, підтримуючи тим самим соціальну стабільність.
Політика Перікла у воєнній сфері була зваженою. Хоча він був ініціатором численних експедицій, його стратегія полягала у стримуванні військових дій та збереженні ресурсів. Під час початку Пелопоннеської війни він наполягав на утриманні афінян за стінами міста, використовуючи військовий флот як головний інструмент тиску. Така тактика, хоча й викликала критику, виявилася частиною його довготривалої стратегії виснаження супротивника без прямого зіткнення.
Ідеї, закладені Періклом, зокрема примат закону, політична участь громадян, значення культури й освіти, стали джерелом натхнення для наступних епох. Його концепція «золотого віку» була спробою поєднати громадянську відповідальність із високим рівнем духовного та естетичного розвитку суспільства. У політичному сенсі, його демократична модель стала зразком для сучасних республік, а в архітектурному — афінський Акрополь перетворився на вічний символ цивілізаційної величі.
Смерть Перікла у 429 році до н. е. під час епідемії, що спустошила Афіни на початку Пелопоннеської війни, стала не лише особистою трагедією для міста, а й символом завершення однієї з найславетніших епох в історії людства. Його спадщина, однак, не зникла — навпаки, вона стала еталоном, до якого зверталися філософи, політики та художники упродовж наступних століть.
Данило Ігнатенко
