Народ тораджа є однією з ключових етнографічних груп центрального Сулавесі (Целебесу) в Індонезії. На початку XXI століття їхня чисельність становила приблизно 750 тисяч осіб. Мова тораджа з численними діалектами належить до австронезійської мовної сім’ї, що поєднує етнічні спільноти величезного ареалу від островів Індонезії до Мадагаскару та Полінезії.
Згідно з даними істориків та лінгвістів, тораджа походять від давніх носіїв австронезійських мов, які протягом тривалого часу заселяли Сулавесі, асимілюючи або витісняючи його корінне населення. Пізніше, у період активної ісламізації архіпелагу, мусульманські народи, зокрема бугінці, відтіснили тораджа у внутрішні райони острова.
Поселення та безпека
Історичні громади розташовувалися на гірських вершинах і пагорбах, що дозволяло забезпечити природний захист у разі воєнних конфліктів. Таке розташування сіл підкреслює прагнення народу зберігати незалежність і захищати свої ресурси. Архітектура селищ мала оборонний характер і була тісно пов’язана з релігійними уявленнями та суспільною організацією.
Релігія та сучасні трансформації
У минулому тораджа сповідували традиційні вірування з розвиненим культом предків та складною обрядовістю, зокрема в поховальних практиках. Згодом під впливом зовнішніх місіонерських рухів і загальнонаціональних процесів більшість тораджа прийняли християнство, хоча існують і мусульманські громади. Незважаючи на це, у культурному житті народу значну роль зберігають традиційні ритуали, які поєднуються із сучасними формами релігійної ідентичності.
Також цікавими є обряди поховання, що відзначаються тривалістю й складністю. Для них характерні ритуальні бенкети, жертвопринесення худоби та спорудження тимчасових будівель для прийому численних гостей. Саме похоронні церемонії вважаються найважливішим елементом духовної культури тораджа.
Господарство
Життя народу базувалося на землеробстві. Основними культурами були рис та інші сільськогосподарські продукти, які визначали щоденне існування громади. Допоміжними заняттями виступали ткацтво, гончарство, різьблення по дереву та обробка заліза. Для одягу традиційно використовували тканини з кори дерев, які мали ритуальне призначення. У сучасну добу вони здебільшого замінені бавовняними матеріалами, запозиченими з малайської культури, а також західним стилем. Вони практикували підпилювання зубів та прикрашання тіла великою кількістю прикрас, що символізувало перехідні обряди та естетичні ідеали громади.
Сьогодні більшість представників живуть у доступних гірських селах центрального Сулавесі, займаючись переважно землеробством, зокрема вирощуванням рису. Значна частина громади є християнами, менша – мусульманами, однак традиційні обряди, особливо похоронні, залишаються важливим елементом культурного життя.
Данило Ігнатекно
