У XVIII–XIX століттях Наддніпрянщина опинилася в межах Російської імперії, що стало одним із найвизначальніших етапів її історичного розвитку. Саме в цей період регіон втратив залишки автономних політичних традицій, але водночас перетворився на головний простір збереження та переосмислення української культурної ідентичності. Наддніпрянщина стала територією складного балансу між імперською інтеграцією та внутрішнім опором асиміляції в межах Україна.
Включення Наддніпрянщини до складу Російської імперії супроводжувалося поступовою ліквідацією політичних інституцій, успадкованих від козацької доби. Скасування гетьманства та козацького устрою означало не лише втрату самоврядування, а й глибоку трансформацію соціальної структури регіону. Наддніпрянщина була включена до імперської адміністративної системи у формі губерній, підпорядкованих центральній владі.
Імперська політика була спрямована на уніфікацію управління, права та культури. Водночас Наддніпрянщина зберігала особливий статус як регіон із високим економічним потенціалом і значною чисельністю населення, що робило її важливою для імперського центру.
Соціальна структура Наддніпрянщини в імперську добу
Соціальний ландшафт Наддніпрянщини XIX століття характеризувався домінуванням селянства. Саме селяни залишалися основними носіями мови, звичаїв і народної культури. Дворянство та чиновництво, значною мірою інтегровані в імперську систему, часто втрачали локальну ідентичність, тоді як народна культура зберігала етнічну тяглість.
Скасування кріпацтва у середині XIX століття змінило економічні відносини, але не ліквідувало соціальної нерівності. Наддніпрянщина залишалася аграрним регіоном, де традиційний уклад життя поєднувався з поступовими модернізаційними процесами.
Мова, освіта та політика асиміляції
Одним із ключових викликів для Наддніпрянщини стала імперська мовна політика. Українська мова витіснялася з адміністрації, освіти та публічного життя, зводячись до статусу «простонародної». Освітні інституції функціонували переважно російською мовою, що сприяло формуванню русифікованої еліти. Водночас саме обмеження стимулювали розвиток альтернативних форм культурного життя. Збирання фольклору, приватні літературні кола та неформальні освітні ініціативи стали засобами збереження мови й історичної пам’яті. Наддніпрянщина виявилася простором прихованої, але стійкої культурної опозиції.
Київ і культурне життя регіону
Попри імперський контроль, Київ відігравав роль інтелектуального центру Наддніпрянщини. Саме тут концентрувалися наукові, освітні та культурні ініціативи, що сприяли формуванню української інтелігенції. Історичні студії, етнографічні дослідження та літературні спроби були спрямовані на осмислення минулого й сучасного становища українського народу.
Київське середовище стало простором, де народжувалися модерні уявлення про українську націю. Хоча ці процеси розгорталися в межах імперських обмежень, їхній вплив виявився довготривалим і визначальним для подальшої історії.
Народна культура як форма опору
У Наддніпрянщині народна культура набула особливого значення як засіб збереження ідентичності. Обряди, пісні, звичаї та традиційний побут стали формами колективної пам’яті, що протистояли асиміляції. Село зберігало уявлення про світ, у якому мова й культура були нерозривно пов’язані з землею та історією.
Ця культурна тяглість згодом стала основою національного відродження. Наддніпрянщина, попри політичну залежність, зберегла внутрішній ресурс для формування модерної національної свідомості.
Наддніпрянщина напередодні національного відродження
До кінця XIX століття Наддніпрянщина постає як регіон глибоких протиріч. З одного боку, імперська інтеграція створювала умови для економічного розвитку й освіти, з іншого — обмежувала культурну автономію. Саме в цьому напруженні визрівав український національний рух, що на початку XX століття вийшов за межі культурництва.
Данило Ігнатенко
