Микола Іванович Бухарін народився 9 жовтня (27 вересня за старим стилем) 1888 року в Москві. Вже в юному віці захопився ідеями соціалізму, а під час навчання економіки долучився до революційного руху. У 1906 році вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії, а згодом став активним учасником більшовицького крила. Відзначався не лише політичною активністю, але й глибокими теоретичними знаннями, завдяки чому швидко здобув авторитет серед однодумців.
У 1908 році Бухарін увійшов до складу Московського комітету більшовиків, однак через арешт у 1911 році був засланий до Онеги, поблизу Білого моря. Йому вдалося втекти за кордон, і вже в Західній Європі він налагодив зв’язок з Володимиром Леніним, зустрівшись із ним у Кракові в 1912 році. Бухарін став співпрацівником газети «Правда», а згодом, після переїзду до США у 1916 році, редагував нью-йоркське видання «Новий світ», поширюючи революційні ідеї серед російської діаспори.
Повернення до Росії та боротьба за владу
Після Лютневої революції 1917 року Бухарін повернувся на батьківщину. У серпні того ж року він увійшов до Центрального комітету РСДРП(б), а після Жовтневого перевороту став головним редактором партійної газети «Правда». У 1918 році, під час обговорення Брест-Литовського миру, Бухарін виступив із різкою критикою політики Леніна, закликаючи до продовження війни з метою розпалення загальноєвропейської революції. Він очолив фракцію «Лівих комуністів», однак поступово його позиція втратила підтримку в партії.
Після цього Бухарін зосередився на теоретичній роботі. У 1919 році він увійшов до складу виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну) та став одним із провідних ідеологів радянського марксизму. Його наукові праці — «Економіка перехідного періоду» (1920), «Абетка комунізму» (1921, у співавторстві з Євгеном Преображенським) і «Теорія історичного матеріалізму» (1921) — справили значний вплив на формування економічної політики молодої радянської держави.
Політичне зростання та протистояння зі Сталіним
Після смерті Леніна у 1924 році Бухарін увійшов до складу Політбюро ЦК ВКП(б) та став головним ідеологом Нової економічної політики (НЕПу). Він закликав до поступового переходу до соціалізму, поміркованої індустріалізації та збереження приватного сектора в сільському господарстві. У цей період Бухарін виступав як союзник Йосипа Сталіна, підтримуючи його в боротьбі проти Льва Троцького, Григорія Зінов’єва та Льва Каменєва.
У 1926 році Бухарін очолив Виконком Комінтерну, змінивши Зінов’єва. Проте вже через два роки політична конфігурація різко змінилася: Сталін, порвавши з попередніми союзниками, перейшов до активної підтримки політики форсованої колективізації. Бухарін, який виступав проти насильницького вилучення селянської власності, опинився в опозиції. У 1929 році він втратив керівні посади, був виключений з Політбюро та позбавлений впливу на партійну лінію.
Падіння, арешт і страта
Попри політичну ізоляцію, Бухарін залишався у публічному просторі. У 1934 році його призначили редактором урядової газети «Известия», а також залучили до роботи над проєктом нової радянської конституції, ухваленої в 1936 році. Це частково відновило його публічний статус, але не політичну вагу.
У січні 1937 року Бухаріна заарештували та звинуватили у причетності до контрреволюційної діяльності, шпигунства та підготовки змови проти радянської влади. Хоча докази вини були сфальсифіковані, він став одним з головних обвинувачених на останньому відкритому процесі сталінських чисток. У березні 1938 року Бухаріна стратили після показового суду. Його смерть стала символом кінця ленінської гвардії та початку доби сталінського терору.
Тільки через п’ятдесят років після страти, у 1988 році, Миколу Бухаріна посмертно реабілітували та відновили в лавах Комуністичної партії. Його спадщина як теоретика марксизму, прибічника еволюційного переходу до соціалізму та противника жорстоких форм насильства над селянством і робітничим класом, знову стала предметом академічного вивчення.
Данило Ігнатенко
