Історичний регіон Кастилія розташований в центральній частині Іспанії. Він охоплює понад чверть території країни й традиційно поділяється на дві частини: Стару Кастилію на півночі та Нову Кастилію на півдні. Саме цей регіон утворив політичне й адміністративне ядро Королівства Кастилія, під егідою якого в XV–XVI століттях було об’єднано більшість християнських королівств Іспанії.
Походження назви
Термін «Кастилія» (Castilla) походить від латинського «castellum» і вперше був зафіксований приблизно у VIII–IX століттях, коли так почали позначати невелику прикордонну зону на півночі провінції Бургос. Ці землі перебували під формальним контролем королівств Астурії, а згодом Леону, які призначали туди графів для оборони кордонів.
У X столітті граф Фернан Гонсалес (970р.) уперше об’єднав низку дрібних кастильських графств і запровадив принцип спадкової влади у своїй родині, фактично забезпечивши автономію від Леону. За його правління було створено адміністративний центр у місті Бургос і розпочато експансію на південь до річки Дуеро.
Проголошення королівства
У 1035 році Кастилія була остаточно виокремлена з-під леонської зверхності, коли король Наварри Санчо III Великий передав її у спадок своєму синові — Фердинанду, який у 1037 році отримав титул короля Кастилії. Надалі королівства Кастилія і Леон кілька разів об’єднувалися (1072–1157), але в підсумку знову роз’єднувались через династичні поділи.
Альфонсо VIII (правління 1158–1214) зумів зміцнити політичну гегемонію Кастилії, зокрема, шляхом розширення території на південь до річки Тегус та на схід — до межі з Арагоном. Його вплив був настільки значним, що король Леону був змушений визнати васальну залежність. Водночас повної інтеграції досягнуто не було, і регіональні амбіції Леону залишалися незалежними.
Остаточне об’єднання Кастилії та Леону
У 1230 році король Кастилії Фердинанд III успадкував також престол Леону, що призвело до стабільного об’єднання обох королівств. З цього моменту відбувається формування стабільної централізованої монархії під кастильським керівництвом. Розширення території продовжилося завдяки військовим кампаніям проти мусульманських держав на півдні, зокрема анексії Толедо (1085) і поступового підкорення Андалусії.
До середини XIII століття Кастилія перетворилася на домінантну політичну силу на Піренейському півострові, що визнавали не лише сусідні християнські королівства, а й європейські двори, які часто ототожнювали її з усією Іспанією.
Уніфікація Іспанії та династичні союзи
Спроба анексії Португалії у 1383–1385 роках зазнала поразки. У 1412 році представник кастильської династії, Фердинанд, став королем Арагону. Це стало підґрунтям до особистої унії двох корон, яка реалізувалась у 1479 році шлюбом Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського.
У 1512 році до Кастилії було приєднано Наварру, що завершило територіальне об’єднання християнських королівств в Іспанії. Саме Кастилія, з огляду на свою чисельну, територіальну й політичну перевагу, стала основою майбутньої іспанської монархії.
Попри свою центральну роль, Кастилія не змогла досягти внутрішньої соціально-економічної рівноваги. Регіон залишався здебільшого аграрним і менш розвинутим порівняно з прибережними територіями, особливо Каталонією та Баскськими землями. Водночас саме ці регіони зберігали традиції політичної автономії й стали осередками опору централізації.
До сьогодні в Іспанії триває дискусія про те, чи була кастильська гегемонія історично виправданою, та наскільки вона сприяла чи перешкоджала рівномірному розвиткові держави.
Хоча Кастилія відігравала провідну роль у формуванні іспанської держави, їй не вдалося забезпечити стабільний соціально-економічний розвиток у власних межах. Регіон тривалий час залишався аграрним і поступався рівнем економічного зростання прибережним зонам, зокрема Каталонії та Баскським землям. У сучасній Іспанії досі продовжуються суспільно-політичні дебати щодо легітимності історичної гегемонії Кастилії та її впливу на регіональний баланс у процесі розвитку національної держави.
Данило Ігнатенко
