В період Середньовіччя інквізиція була ключовим механізмом, який Католицька церква використовувала для придушення єресі, що підривала її вплив і авторитет. Перші кроки до впорядкування такої діяльності були зроблені у 1184 році, коли Папа Луцій III наказав єпископам розслідувати випадки спотворень офіційного вчення. Згодом, у 1215 році, ці настанови були підтверджені на Четвертому Латеранському соборі, що сприяло інтеграції інквізиції в структуру церковного права. Проте початкові форми єпископської інквізиції не досягали великих результатів через локальний характер єпископської влади та відсутність єдиного підходу до проведення розслідувань у різних єпархіях. З метою централізації влади у 1227 році Папа Григорій IX призначив перших інквізиторів — суддів-делегатів, серед яких переважали домініканські та францисканські ченці. Вони мали широку юрисдикцію, поступаючись тільки єпископам і їхнім посадовцям, і стали основною силою у боротьбі з єрессю.
У 1252 році Папа Інокентій IV офіційно дозволив застосовувати тортури для допиту затятих єретиків, що сприяло жорстокості судових процесів. Відомим прикладом такої жорстокості стало переслідування Тамплієрів у 1307 році. Інквізиція успішно знищила дуалістичну єресь, яка мала великий вплив на південь Франції і північ Італії до початку XIV століття. Перемога над катарами була не лише наслідком судових процесів, а й активної пастирської діяльності жебрацьких монаших орденів.
Організаційно інквізиція діяла за певними процедурами: після оголошення періоду для добровільних зізнань інквізитор формував список підозрюваних, яких викликав до трибуналу. Відсутність на суді вважалася доказом вини, а судові засідання проходили без адвокатів для обвинувачених. Зазвичай обвинувачені не знали, які саме звинувачення їм висувають, що обмежувало їхні шанси на захист. Вироки винесли публічно на sermo generalis — проповіді, після чого застосовували покарання.
Інквізиція використовувала два типи в’язниць, де працювали миряни: murus largus — відкритого типу з відносною свободою для ув’язнених, та murus strictus — строгого режиму з утриманням у кайданах. Тих, хто відмовлявся зректися єресі, передавали світській владі для страти, зазвичай через спалення на вогнищі, але такі випадки були відносно рідкісними, оскільки основною метою інквізиторів було навернення єретиків до Церкви.
У пізньому Середньовіччі інквізиція втратила свою центральну роль, хоча продовжувала розглядати справи про нові дисидентські рухи — вальденсів, спіритуалістичних францисканців, містичних сект, а також обвинувачення у чаклунстві. Варто зазначити, що найбільш масштабні релігійні рухи XV століття, такі як лолларди в Англії та гусити в Богемії, не підпадали під юрисдикцію інквізиції.
Інквізиція, хоча й не мала повної автономії та значною мірою покладалася на світську владу для здійснення арештів, виконання вироків і фінансування своєї діяльності, все ж стала важливим інструментом церковного впливу.
Данило Ігнатенко
