У IX столітті між Сходом і Заходом християнського світу розгорівся гострий богословський і політико-церковний конфлікт, який історики традиційно називають Фотіанським розколом. Ця суперечка стала першою масштабною спробою виокремити не лише богословські, а й юрисдикційні пріоритети між Константинополем і Римом, і хоча на перший погляд її вдалося залагодити, вона залишила глибокий слід, що проклав шлях до Великого розколу 1054 року. Підґрунтям Фотіанського конфлікту стали політичні інтриги у Візантії, боротьба за вплив над новонаверненими народами Балкан, різні уявлення про роль папства, а також богословські розбіжності, зокрема щодо вставки філіокве у Нікейський Символ віри.
Кінець іконоборчого періоду у Візантії в 843 році не поклав край церковним суперечкам. Уже через півтора десятиліття патріарх Ігнатій, якого підтримували монаші кола та частина дворянства, вступив у конфлікт із імператором Михайлом III, що призвело до його усунення у 858 році. Імператор призначив на патріарший престол світську людину — вченого і чиновника Фотія, якого за шість днів висвятили на всі щаблі ієрархії. Це викликало невдоволення як у церковному середовищі, так і в Римі, де папа Миколай I вважав таке призначення антиканонічним. Апеляція сторони Ігнатія до Рима, який у той період активно розширював свою юрисдикцію, спричинила гострий конфлікт між папством і Візантією, який швидко набрав рис масштабного розколу.
Одним із ключових елементів конфлікту стало змагання за церковний вплив у Болгарії — державі, яка нещодавно прийняла християнство. Візантія, завдяки дипломатії і місіонерській діяльності, на початку здобула релігійне підпорядкування болгарської церкви. Проте папа Миколай I, вважаючи Болгарію частиною латинського простору, надіслав листа до болгарського князя Бориса, у якому гостро критикував грецькі богослужбові практики. У відповідь патріарх Фотій, виступаючи на захист візантійського православ’я, звинуватив Захід у єресі за зміну Символу віри: латинська церква додала до формули про походження Святого Духа слова filioque («і від Сина»), чим, на думку Фотія, спотворила християнське вчення. Це питання стало не лише богословським, але й маркером цивілізаційного відмежування двох гілок християнства.
Розкол досяг апогею у 867 році, коли Фотій скликав собор у Константинополі, на якому було проголошено відлучення папи Миколая I від Церкви. Це було безпрецедентним кроком, адже досі саме Рим вважався першою кафедрою християнства, і візантійська сторона формально визнавала його авторитет. Проте політична ситуація змінилася: Михайло III був убитий, до влади прийшов імператор Василій I Македонянин, який вирішив повернути Ігнатія на патріарший престол. Папа Адріан II, наступник Миколая, скликав Четвертий Константинопольський собор (869–870), на якому Фотія знову було засуджено, а грекам поставлено вимогу підпорядкування папській владі. Це викликало обурення візантійців і лише поглибило ворожість.
Після смерті Ігнатія в 877 році Фотій знову очолив Константинопольський патріархат, цього разу вже без значного спротиву. Цікаво, що Рим на цьому етапі був змушений погодитися на компроміс, адже потребував візантійської військової допомоги у боротьбі з арабами на Сицилії та в Південній Італії. Таким чином, папа формально визнав Фотія патріархом, натомість Фотій погодився на ряд поступок: він визнав першість Римської церкви, уникнув засудження філіокве і погодився на обмеження грецької місіонерської діяльності в Болгарії. Попри зовнішню стабілізацію, цей конфлікт залишив глибокі шрами.
Фотіанський розкол був не лише суперечкою щодо особи патріарха, а й відображенням глибинних відмінностей у сприйнятті церковної влади, літургії, богослов’я та цивілізаційної місії. Західне християнство, очолюване папою, поступово формувало доктрину монархічного примату Риму над усіма іншими церквами. Візантія ж відстоювала принцип пентархії — рівності п’яти патріархатів (Рим, Константинополь, Александрія, Антіохія, Єрусалим), у якій Рим лише перший за честю, але не за владою. Визначальною стала і різниця між латинською юридичною свідомістю та грецькою богословською традицією, що унеможливлювала спільне бачення церковного управління.
Хоча формально Фотіанський розкол було залагоджено наприкінці IX століття, його ідеологічна та еклезіологічна спадщина залишилася. Саме в цьому конфлікті вперше були сформульовані тези, які згодом ляжуть в основу Великого розколу 1054 року. Питання юрисдикції над новими християнськими народами, ставлення до папського примату, а також догматичні розбіжності щодо Святого Духа й досі залишаються бар’єрами між православ’ям і католицизмом. Усе це робить Фотіанський розкол ключовою віхою в історії християнства, яка окреслила межі між двома духовними світами — візантійським Сходом і латинським Заходом.
Данило Ігнатенко
