У контексті елліністичної культури, яка формувалася після завоювань Александра Великого, зростала зацікавленість не лише в синкретизмі релігій, а й у прагненні пояснити походження богів у термінах раціонального мислення. У цьому інтелектуальному середовищі з’являється постать Евгемера — мислителя, літератора та, ймовірно, філософа, який започаткував цілковито новий погляд на природу релігії та божеств. Його підхід, що пізніше дістав назву евгемеризм, полягав у трактуванні богів не як надприродних істот, а як видатних історичних осіб, обожнених після смерті.
Народжений у Мессені, на Сицилії, Евгемер жив у добу, коли реальні постаті могли ставати об’єктами культу. Його основна праця, «Ієра Анаграф» («Священний напис»), збереглася лише фрагментарно — як у грецькому оригіналі, так і в латинському перекладі поета Еннія. Попри втрату повного тексту, ця книга залишила помітний слід в інтелектуальній історії античності. У вигляді філософсько-фантастичної подорожі Евгемер, як оповідач, розповідає, що за дорученням македонського царя Кассандра вирушає в експедицію до Індійського океану, де відкриває острів Панхея. Там, у храмі Зевса, він знаходить напис, у якому Зевс, Кронос, Уран та інші фігури грецького пантеону постають як великі правителі минулого, що після смерті були піднесені до рангу богів.
Таким чином, Евгемер здійснює деконструкцію традиційного міфологічного уявлення. Його критичний погляд поєднує історизм і політичну думку, демонструючи, що релігія може бути не тільки предметом віри, а й наслідком соціального конструювання. Ідея, що божества — це люди, які були шановані за земні заслуги, стала своєрідною утопічною відповіддю на питання про джерело влади й культу в політично фрагментованому елліністичному світі. У цьому сенсі Панхея Евгемера — не лише літературне місце, але й модель уявного соціального порядку з чітко структурованими класами, що нагадує ідеальні держави Платона чи Зенона.
Єднання міфу, політики та філософії у творчості Евгемера
Радикальність думки Евгемера полягає не лише у твердженні, що боги — це люди, а й у глибшому розумінні суспільних механізмів створення сакрального. Його концепція перегукується з ідеями, що були поширені в імперських культах елліністичних монархів, особливо після Александра Македонського, якого ще за життя почали шанувати як божественну особу. Таким чином, евгемеризм стає водночас і поясненням минулого, і виправданням сучасного політичного культу. Ідея, що царі можуть бути обожествлені за реальні досягнення, логічно вписується в нову політичну ідеологію еллінізму.
Античні автори часто критикували або навіть зневажали Евгемера, вбачаючи у його концепції прояв безбожництва. Зокрема, його нерідко відносили до атеїстів — не через заперечення духовного, а через спробу раціоналізувати релігію. Утім, його вплив не обмежився античністю. У ранньохристиянську добу його ідеї набули нового сенсу. Такі мислителі, як Лактанцій, активно посилалися на Евгемера, щоб підкреслити відносну природу язичницької релігії: якщо Зевс був лише людиною, тоді йому не може належати жодне божественне поклоніння. Отже, евгемеризм став інструментом у християнській полеміці проти стародавнього язичництва, відкриваючи шлях до християнського розуміння єдиного трансцендентного Бога, що не має земного
Данило Ігнатенко
