Ефіопська православна церква Тевахедо, одна з найдавніших християнських інституцій світу, займає унікальне місце серед східних автокефальних церков, вкорінюючись у глибокі шари релігійної, культурної та історичної ідентичності Ефіопії. Її штаб-квартира розташована в Аддис-Абебі — столиці країни, яка виступає духовним і адміністративним центром цієї великої релігійної спільноти. Формування церкви тісно пов’язане з ранньохристиянською євангелізацією регіону, яка, за переданням, почалася ще у I столітті нашої ери завдяки святим Матвію та Варфоломію, а також євнуху, охрещеному апостолом Филипом згідно з розповіддю з Діянь апостолів.
Проте вирішальним етапом у християнізації Ефіопії став IV століття, коли двоє братів з фінікійського Тиру — Фрументій та Едезій — були прийняті при дворі царя Аксуму. Здобувши довіру правителя, Фрументій отримав дозвіл проповідувати християнське вчення, а згодом був висвячений на першого єпископа Ефіопії патріархом Александрії. Під його впливом цар Езана прийняв християнство, проголосивши його державною релігією. Таким чином, Ефіопія стала однією з перших країн світу, що офіційно прийняли християнство. Подальший розвиток чернечої традиції був спричинений прибуттям до регіону дев’яти сирійських ченців, які зробили значний внесок у переклад Писання мовою геез — сакральною мовою ефіопського богослужіння.
Христологічна ідентичність та автокефалія
Ефіопська православна церква Тевахедо розвивалася під безпосереднім впливом коптської православної церкви Александрії, від якої вона перейняла богословську позицію, що протистояла рішенню Халкідонського собору 451 року. На відміну від офіційної доктрини двох природ — божественної й людської — в особі Христа, ефіопська і коптська церкви дотримуються міафізитської позиції: єдності природи втіленого Слова, де божественне і людське не змішуються, але і не розділяються. Цей погляд став наріжним каменем богословської самобутності Тевахедо (що в перекладі з геез означає «єдність»), яка тривалий час була маргіналізована у межах ширшого християнського світу як «монофізитська єресь». Лише у другій половині ХХ століття завдяки екуменічним діалогам більшість непорозумінь щодо христології було знято, що дозволило поновити взаємозв’язки між нехалкедонськими церквами та іншими гілками християнства.
Протягом століть церква залишалася в ізоляції від решти християнського світу, особливо після мусульманських завоювань VII століття, що перервали її зв’язки з сусідніми церквами. Ця ізоляція сприяла формуванню виразно автономної богословської та культурної традиції. До початку ХХ століття церковна ієрархія залишалася під контролем коптського патріархату: архієпископа Ефіопії, призначав Александрійський патріарх, і завжди це був єгипетський монах. Лише у 1950-х роках розпочався процес здобуття справжньої автокефалії, завершений у 1959 році створенням патріархату з місцевим ієрархом на чолі. Таким чином, Ефіопська церква здобула адміністративну незалежність, зберігши водночас духовну спорідненість із коптською традицією.
Соціальна, культурна та богослужбова роль церкви
У культурному житті Ефіопії церква відігравала і досі відіграє роль провідного інституту, що формує не лише релігійну свідомість, а й національну ідентичність. Особливо помітна її роль у регіонах, населених амхарами та тиграями — етнічними групами, історично пов’язаними з церковною елітою. За правління імператора Хайле Селассіє І церква мала статус державної, будучи духовним підґрунтям імперії. Після революції 1974 року й встановлення марксистського режиму її було позбавлено цього статусу, патріарха страчено, а майно націоналізовано. Незважаючи на це, Ефіопська православна церква зберегла свій моральний авторитет і залишилася найвпливовішою релігійною інституцією країни.
Церковне життя ґрунтується на багаторівневій структурі духовенства, яке включає священиків, дияконів, тадебтера (виконавців музики та ритуальних танців), а також численні чернечі громади. Тадебтера, окрім культових функцій, мають репутацію народних цілителів, астрологів і ворожбитів, що вказує на збереження елементів синкретизму між християнськими та дохристиянськими уявленнями. Помітне місце в богослов’ї та побожній практиці займають святі, ангели, духи та демони. Широко практикуються ритуали екзорцизму, суворі пости, обрізання, шанування ковчега Завіту як центру кожної церкви, а також святкування суботи поряд із неділею.
Літургійна мова — геез — хоча й не є розмовною, залишається сакральною мовою богослужіння та канонічних текстів, зокрема розширеного ефіопського біблійного канону, що включає такі книги, як Перша книга Еноха, Ювілеї, Апокрифічне видіння Ісаї та інші. Амхарська мова поступово відіграє більшу роль у перекладі та популяризації богословських текстів. До початку ХХ століття церковні школи були фактично єдиним джерелом освіти, а ченці — носіями писемності та знання. На сьогодні церква підтримує декілька теологічних семінарій, зокрема в Аддис-Абебі та Харері, що формують нові покоління духовенства.
Завдяки своїй тривалій історії, глибокому духовному життю та значному числу прихильників — понад 30 мільйонів осіб лише в межах Ефіопії — Ефіопська православна церква Тевахедо залишається не лише релігійною інституцією, але й потужним культурно-історичним чинником, що формує національну свідомість і впливає на суспільний розвиток у XXI столітті. Її зв’язок із раннім християнством, міцна чернеча традиція, відданість богословському спадку та здатність до адаптації в умовах соціальних змін роблять її унікальним явищем у християнському світі.
Данило Ігнатенко
