Джорджо де Кіріко (10 липня 1888, Волос, Греція — 19 листопада 1978, Рим, Італія) — один із найвпливовіших митців європейського модернізму, співзасновник метафізичного живопису разом із Карло Карра та Джорджо Моранді. Його ранні картини стали основою нового типу художнього мислення, що з’єднав античну пластику, драматичну тишу міських просторів і філософську категорію загадковості. Метафізичні композиції де Кіріко вплинули на становлення сюрреалізму, надавши художникам можливість поєднувати реальність із прихованою логікою підсвідомого.
Мистецьку освіту де Кіріко здобув в Афінах та Флоренції, де студіював класичний живопис і античну культуру. Рішучий поворот у розвитку його стилю стався 1906 року, коли він переїхав до Німеччини та вступив до Мюнхенської академії мистецтв. У цей період він захопився творами Арнольда Бекліна та Макса Клінгера, які створювали особливу атмосферу поєднання буденного з фантастичним. Їхній вплив допоміг молодому художнику виробити відчуття загадковості, що пізніше стало центральною категорією його живопису.
До 1910 року де Кіріко повернувся до Флоренції та розробив власний напрям, який протиставляв реалістичному зображенню ідею внутрішньої тиші та філософської напруги. Саме тоді з’явилася картина «Загадка осіннього полудня» (1910). Вона позначила новий етап у його творчості: протяжні нелогічні тіні, пустельні площі, невидимі джерела світла та простір, що існує поза часовим виміром.
Паризький період
У 1911 році де Кіріко переїхав до Парижа, де швидко привернув увагу провідних авангардистів. Пабло Пікассо та Гійом Аполлінер підтримали його новаторські ідеї та сприяли його інтеграції в європейську художню спільноту.
У цей час він створив найвідоміші свої роботи — «Відплата віщуна» (1913), що нині зберігається у Філадельфійському музеї мистецтв, та «Таємниця і меланхолія вулиці» (1914). У цих картинах пустельні міські площі перетворені на емоційно напружені сцени, де класичні статуї, темні аркади та маленькі людські фігури живуть у просторі, що не підкоряється логіці. Художник використовував різкі контрасти освітлення, подовжені тіні та монументальну архітектуру, створюючи відчуття зупиненого часу.
Феррара, Перша світова війна і народження метафізичного живопису
У 1915 році де Кіріко був мобілізований до італійської армії. Його розмістили у Феррарі, де умови служби дозволяли продовжувати творчість. Саме там його стиль зазнав суттєвих змін: композиції стали компактнішими, предмети — незвично поєднаними, а колірна гама — яскравішою.
Художник переніс нервовий розлад і потрапив до військового шпиталю, де в 1917 році познайомився з Карло Карра. Разом вони сформували стиль метафізичного живопису, який прагнув передати приховану сутність речей, їхню «внутрішню тишу» та філософську глибину.
До цього періоду належать «Провидець» (1915) та «Великий метафізичний інтер’єр» (1917). У цих роботах звичні предмети — манекени, геометричні інструменти, побутові речі — набувають символічного навантаження. Вони створюють атмосферу, що поєднує відчуття сну, театральної постановки та античної традиції.
Післявоєнні зміни та розрив із авангардом
Після 1919 року роль загадковості в картинах де Кіріко зменшилася. Він почав уважно вивчати технічні прийоми італійського Відродження, зокрема методи Тиціана, Рафаеля та художників Болонської школи. Прагнення повернутися до академічної техніки призвело до поступового відходу від авангардних експериментів.
У 1930-х роках він остаточно порвав із колишніми однодумцями та навіть дистанціювався від раннього метафізичного періоду. Проте саме цей ранній етап став ключовим для мистецтва ХХ століття та мав вирішальний вплив на художників сюрреалістичного руху.
Сальвадор Далі, Рене Маґрітт, Макс Ернст відкрито визнавали, що роботи де Кіріко стали для них основою нового способу мислення про образ, простір і логіку сновидінь.
Метафізичний живопис де Кіріко увійшов до канону світової культури як один із найпомітніших напрямів раннього модернізму. Його картини поєднують видиму реальність із відчуттям невидимої сутності, що робить твори художника одночасно філософськими та емоційними. Митець розширив можливості живописної мови, перетворивши простір на інструмент дослідження внутрішнього світу.
Його творчість сьогодні залишається предметом активних досліджень, а метафізичний період вважається однією з найоригінальніших течій у європейському мистецтві ХХ століття.
Данило Ігнатенко
