Династія Омейядів, перша велика мусульманська династія, яка правила імперією халіфату у 661–750 роках н. е., відома також як Арабське королівство. Ця назва підкреслює традиційне несхвалення з боку мусульман світського характеру їхньої влади. Омейяди походили з впливового купецького роду племені курайшів у Мецці. Спочатку вони виступали проти ісламу та прийняли нову віру лише у 627 році, але згодом стали важливими адміністраторами за часів пророка Мухаммеда та його найближчих наступників.
Витоки та становлення влади
Ключовою фігурою на початку правління династії став Муавія ібн Абу Суф’ян, намісник Сирії, який під час першої мусульманської громадянської війни (656–661) протистояв четвертому халіфові Алі ібн Абі Талібу. Після загибелі Алі Муавія утвердився як перший халіф Омейядів і переніс політичний центр халіфату до Дамаска.
Влада родини розділилася на дві гілки: Суф’янідів (661–684), нащадків Абу Суф’яна, та Марванідів (684–750), очолюваних Марваном ібн аль-Хакамом та його спадкоємцями.
Політика та розширення
Муавія I (661–680) централізував управління, зробивши сирійську армію головною опорою влади. Завдяки цьому Омейяди змогли контролювати нові провінції та долати суперництво арабських племен. Під час їхнього правління халіфат поширився на Хорасан, Центральну Азію, північно-західну Індію та Північну Африку. Омейядський флот намагався захопити Константинополь у 669–678 роках, але ці спроби завершилися невдачею.
Суф’яніди успадкували адміністративні системи Візантії та Персії, однак політичне життя залишалося побудованим на племінних засадах. Сам Муавія запровадив новий принцип спадкового престолонаслідування, призначивши спадкоємцем свого сина Язіда I, чим відмовився від традиції виборності халіфа. Після смерті Язіда I (683) та його сина Муавії II (684) влада Суф’янідів завершилася, і до влади прийшли Марваніди.
Розквіт халіфату
За правління Абд аль-Маліка (685–705) Омейядська держава досягла вершини могутності. Мусульманські армії завоювали Бухару, Самарканд, Хорезм, Фергану та Ташкент, розширилися у Сінді та Північній Індії. Абд аль-Малік провів масштабну реформу: запровадив арабську мову як офіційну в адміністрації, замінив перських і грецьких чиновників арабськими, а також ввів власну грошову систему замість візантійських і сасанідських монет.
Його правління ознаменувалося й розвитком архітектури. Символом епохи став Купол Скелі в Єрусалимі (691–692), одна з найвизначніших пам’яток ісламського мистецтва раннього періоду.
Криза та занепад
Поворотним моментом стала поразка сирійської армії від візантійського імператора Лева III у 717 році. Спроба халіфа Умара II (717–720) провести рівноправні реформи для неарабських мусульман (мавалі) призвела до фінансових труднощів, а внутрішнє суперництво між південними та північними арабськими племенами ослабило військову силу держави.
Хішам ібн Абд аль-Малік (724–743) намагався стабілізувати ситуацію, але імперія стикнулася з серйозними викликами: зупинка експансії в Європі після битви при Пуатьє (732), поразки від візантійців у Малій Азії (740), виступи берберів у Північній Африці та зростання впливу шиїтських і хашимітських рухів.
Останній халіф династії, Марван II (744–750), зазнав поразки від Аббасидів у битві при річці Великий Заб (750). Більшість членів роду Омейядів було знищено. Лише Абд ар-Рахман втік до Іспанії, де у 756 році заснував Кордовський емірат, що став новим центром влади Омейядів на Заході.
Династія Омейядів відіграла вирішальну роль у формуванні раннього мусульманського світу. Вона перетворила халіфат із релігійної громади в централізовану імперію, створила основи державного управління, заклала традиції арабської культури й мови, а також залишила помітні архітектурні пам’ятки, серед яких Купол Скелі в Єрусалимі та палац Хішама поблизу Єрихону.
Попри падіння влади у Східному халіфаті, Омейяди зберегли вплив у Західній Європі, започаткувавши в Кордові нову епоху розвитку мусульманської культури та науки.
Данило Ігнатенко
