Дельфійський оракул був найвідомішим центром пророцтв у Стародавній Греції, який вважали голосом бога Аполлона. Він розташовувався у храмі, зведеному на схилах гори Парнас, над Коринфською затокою. Це місце називали серцем еллінського світу, де божественне спілкувалося з людським. Первісна назва поселення — Піфо, від змія Піфона, якого, за міфом, переміг Аполлон, утвердивши там свій культ. Саме від цього походить ім’я жриці — Піфія.
Оракул набув найбільшої слави у період між VIII і IV століттями до нашої ери. До нього зверталися царі, законодавці, воєначальники, колоністи і засновники культів, шукаючи підтвердження своїм рішенням або поради у складні моменти історії. Перед великими війнами, державними реформами чи колонізаційними походами слова Піфії вважалися остаточним божественним знаком.
Міфологічне коріння і культове служіння
За переказами, місце оракула спочатку належало богині Геї — Матері-Землі. Згодом, за різними версіями міфу, Аполлон або отримав це святилище як дар, або силою відібрав його у первісних божеств землі. Відтоді Дельфи стали символом переходу від архаїчного культу природи до культу світла і розуму, який уособлював Аполлон.
Роль пророчиці виконувала жінка, яку називали Піфія. Вона мала бути старшою за п’ятдесят років, жити окремо від чоловіка та носити дівочий одяг. Її життя підпорядковувалося суворим ритуальним правилам. Після смерті жриці обирали нову, хоча деталі відбору залишилися невідомими.
Оскільки Піфія вважалася посередницею між Аполлоном і людьми, її слова мали величезний авторитет. Іноді це викликало суперечки між грецькими полісами, адже володіння контролем над Дельфами означало вплив на духовну і політичну сферу Еллади. Саме заради цього місця не раз спалахували війни, відомі як «священні війни».
Процедура пророцтва
Консультації у храмі Аполлона проводилися лише у певні дні — сьомого числа кожного дельфійського місяця, який вважали днем народження Аполлона. Узимку обряди припинялися, бо, за віруванням, бог покидав Дельфи, мандруючи до гіперборейців на далекій півночі. У цей період його місце у святилищі займав Діоніс.
Ритуал починався з очищення. Піфія купалася у касталійському джерелі, після чого пила воду з джерела Кассотіс, що вважалася носієм пророчої сили. Вона сідала на священний триніжок у підземній кімнаті храму, жувала листя лавра — дерева, присвяченого Аполлону, — і входила у стан натхнення.
Її мова часто була незрозумілою, схожою на екстатичне марення. Жерці тлумачили сказане і перетворювали її слова на поетичні вірші, сповнені символів і двозначностей. Саме ця неоднозначність робила пророцтва гнучкими для тлумачення, що дозволяло вбачати у них божественну мудрість незалежно від результату подій.
Деякі сучасні дослідники вважають, що транс Піфії міг бути зумовлений природними факторами. Археологічні дослідження показали, що під храмом проходять геологічні розломи, з яких могли виділятися гази — зокрема етилен або метан, що впливали на свідомість жриці, спричиняючи змінений стан.
Велич Дельфійського оракула почала зменшуватися після підкорення Греції Римом у II столітті до нашої ери. Хоча римляни шанували стародавні культи, поступово віра у пророчі сили Піфії згасала. Останнє відоме пророцтво, за переказами, прозвучало близько 393 року нашої ери. У цей час імператор Феодосій І заборонив язичницькі обряди, поклавши край багатовіковій традиції.
Данило Ігнатенко
