Венеція розташована на 118 островах у центральній частині Венеційської лагуни, що відділена від Адріатичного моря піщаними косами та з’єднана з ним вузькими протоками (лідо). Ця лагунна система робить місто надзвичайно вразливим до коливань рівня води, спричинених приливами та штормами. Вона здавна потерпає від регулярних підтоплень, відомих як acqua alta («велика вода»). Це явище має складну природу, що поєднує природні процеси, географічні особливості та антропогенний вплив. Вивчення причин затоплень Венеції є важливим не лише з точки зору охорони культурної спадщини, але й у контексті глобальних змін клімату та підвищення рівня моря.
Природні чинники
Природна осадова основа (м’які алювіальні відклади річок По, Брента та інших) сприяє повільному просіданню ґрунту (субсиденції), що зменшує середню висоту забудови відносно рівня моря. У Венеційській лагуні різниця між відпливом і припливом зазвичай становить 60–90 см. Під час повного місяця чи нового місяця ці коливання досягають максимуму, що збільшує ймовірність acqua alta. Вітри з Адріатичного моря, особливо південно-східний, наганяють великі об’єми води до північного краю лагуни. У поєднанні з високим припливом це може спричинити катастрофічні затоплення. За даними IPCC, середній рівень Світового океану підвищується приблизно на 3–4 мм на рік. Для Венеції це означає постійне збільшення ризику підтоплень.
Антропогенні чинники
У ХХ столітті значного прискорення просіданню ґрунтів завдало інтенсивне відкачування підземних вод для промислових потреб. Хоча з 1970-х років ці практики були зупинені, наслідки залишилися. За останні 100 років Венеція «опустилася» приблизно на 23 см.
Будівництво портів, дамб і каналів змінило природну циркуляцію вод у лагуні, посиливши вплив нагонів та ускладнивши природне накопичення осаду, яке мало б компенсувати субсиденцію. Зростання населення та туризму посилює тиск на інфраструктуру, ускладнює водовідведення та зменшує природну здатність екосистеми лагуни поглинати надлишкову воду.
Катастрофічні випадки
Найбільш руйнівним випадком стало затоплення 4 листопада 1966 року, коли рівень води піднявся на 194 см над середнім рівнем моря. У XXI столітті серія екстремальних підтоплень (наприклад, у листопаді 2019 року, коли рівень води досяг 187 см) підтвердила, що ризик зростає у зв’язку з глобальними кліматичними процесами.
З 2003 року у Венеції реалізується проєкт MOSE (Modulo Sperimentale Elettromeccanico) — система рухомих бар’єрів на входах у лагуну. У 2020 році вона вперше була використана для захисту міста й показала високу ефективність.
MOSE має на меті захистити місто від підйому води до 3 метрів, однак залишається дискусійним питання: наскільки система зможе бути ефективною за умов подальшого підвищення рівня Світового океану.
Данило Ігнатенко
