Богомили — члени дуалістичної релігійної секти, що виникла на Балканах у середині X століття й проіснувала до XV століття. Її поява пов’язана з глибокими соціальними, релігійними та духовними процесами, які відбувалися в середньовічній Болгарії після християнізації країни. В основі вчення богомилів лежало поєднання східних дуалістичних доктрин, зокрема неоманіхейства, з ідеями павлікіан — релігійної течії, що існувала у Вірменії та Малій Азії. Ці впливи злилися з місцевим слов’янським прагненням до релігійної реформи, спрямованої проти розкоші та формалізму Болгарської православної церкви, що щойно утвердилася.
Назву секта отримала від свого засновника, священика Богомила, який, за переказами, прагнув повернути віру до її євангельських першооснов. Його проповідь поширювала ідею духовної чистоти, відмови від церковної ієрархії та матеріального світу, який, згідно з ученням богомилів, був творінням зла.
Основи дуалістичного світогляду
Центральне місце у богомильському віровченні займала дуалістична космологія. Вони вірили, що існують два начала — Божественне добро та демонічне зло. Матеріальний світ, на їхню думку, був створений дияволом, а не Богом. Звідси випливало заперечення втілення Христа, оскільки істинний Бог не міг би прийняти матеріальне тіло, створене злом.
Богомили відкидали всі основні церковні таїнства — Хрещення, Євхаристію, шлюб, священство. Вони виступали проти церковної ієрархії, засуджували розкіш духовенства та матеріальну прив’язаність віруючих. Усе, що пов’язувало людину з тілесністю, вони вважали небезпечним для душі.
Їхнє моральне вчення ґрунтувалося на аскетизмі: богомили відмовлялися від споживання м’яса та вина, засуджували статеве життя, наголошуючи на духовній чистоті та стриманості. Навіть їхні найзапекліші противники визнавали їхню сувору моральність і непохитну дисципліну.
Поширення руху в Європі
У XI–XII століттях богомильство вийшло за межі Болгарії, поширившись на території Візантійської імперії, Сербії, Далмації, Боснії та навіть Західної Європи. Візантійські джерела свідчать, що близько 1100 року у Константинополі відбувся суд над групою богомилів, серед яких був їхній лідер Василій, публічно спалений за єресь.
У другій половині XII століття вчення охопило Сербію, де правитель Стефан Неманя змушений був скликати загальні збори для боротьби з його поширенням. Західноєвропейські хроністи повідомляли про богомильські громади у Далмації та Боснії, хоча сучасні історики ставлять під сумнів тезу про те, що Боснійська церква цілком сповідувала богомильський дуалізм.
На початку XIII століття між павлікіанами, богомилами та катарами встановилися зв’язки, утворивши розгалужену мережу дуалістичних рухів, що простягалася від Чорного моря до Атлантики. Вчення богомилів стало своєрідним ідейним мостом між східним і західним середньовічним єретичним рухом.
У XIII–XIV століттях Римська церква почала активно протидіяти поширенню богомильства. Папські місії, особливо францисканські, намагалися навернути або вигнати єретиків із територій Боснії та Далмації. Болгарська влада скликала кілька церковних соборів для засудження богомильського вчення, однак повністю викорінити його вдалося лише після османського завоювання Балкан у XV столітті.
Після зникнення секти її ідеї залишили помітний слід у фольклорі південних слов’ян. Народні легенди, казки й пісні зберегли мотиви боротьби добра і зла, дуалізму духу та матерії, що перегукуються з богомильським світоглядом.
Богомильство стало одним із найвпливовіших духовних рухів середньовічних Балкан. Воно відобразило прагнення до релігійного оновлення, протест проти формалізму та матеріалізму офіційної церкви. Через богомилів до Європи дійшли мотиви східного дуалізму, які згодом вплинули на катарів, альбігойців та інші єретичні течії Заходу.
Між X і XV століттями богомили створили альтернативну форму християнської духовності, в якій головною метою було визволення душі від влади матерії. Попри осуд і переслідування, їхній вплив став важливою сторінкою в історії релігійної думки Європи.
Данило Ігнатенко
