Середній візантійський період (843–1204) в історії Візантії вважається другим «Золотим віком» імперії. Це був час політичних викликів та культурного піднесення. Найхарактернішим архітектурним винаходом цієї доби став тип храму «хрест у квадраті», а пізніше його варіація – п’ятикупольна композиція.
Іконоборча епоха
Спільною темою в історії Візантії середини І тис. була іконоборча суперечка – спроба заборонити шанування ікон, що почалася за Лева III у 730 році та тривала понад століття. Іконоборство як державна політика було остаточно подолане у 843 році, коли шанування ікон було проголошено частиною православної віри.
Попри напруженість і богословські конфлікти, будівництво церков не припинялося. Зокрема, у цей час зводяться такі споруди, як церква Успіння в Нікеї (сучасний Ізнік, Туреччина) та Айя-Софія в Фессалоніках. Навіть імператори не відмовлялися від архітектурних проєктів: відомо, що Феофіл (829–842) активно займався добудовами до Великого палацу.
Після завершення іконоборчої епохи (726–843) у Візантійській імперії розпочався новий етап архітектурного розвитку, що часто визначається як другий «золотий вік» візантійського мистецтва. В цей час архітектура набула нової стабільності та символічної виразності, формуючи образ церковних споруд, які стали канонічними для православного світу.
Новий архітектурний стиль
Важливу роль у відновленні архітектурної традиції відіграв імператор Василій I Македонянин (867–886). Він зводив численні споруди у Великому палаці, серед яких відомі Нова церква та церква Богородиці Фароської. Обидві споруди не збереглися, але письмові джерела свідчать, що вони визначили напрями розвитку середньовізантійського стилю, зокрема його просторову організацію та декоративну систему.
«Хрест у квадраті»
Головною архітектурною інновацією цього періоду став тип хрест у квадраті. Його план будувався на поєднанні майже квадратної основи з хрестоподібною композицією склепінь і купола. Центральний простір перекривався куполом, що спирався на чотири колони, тоді як склепіння поширювалися на схід, захід, північ і південь, утворюючи хрест. Завдяки такому плануванню церква виглядала квадратною в основі, але хрестоподібною у верхньому об’ємі.
Важливою відмінністю середньовізантійських храмів було активне використання купольних барабанів, що ставали дедалі вищими та стрункішими. Це надавало будівлям більшої вертикальної динаміки, а силует храму ставав впізнаваним і символічним.
Різновиди та ускладнення плану
У межах базового типу «хрест у квадраті» виникали модифікації:
- купольна базиліка — подовжена форма з розширенням західного нефа;
- п’ятикупольний храм — центральний купол доповнювався чотирма меншими;
- квінкункс — п’ятикупольний варіант, де додаткові куполи розташовувалися над бічними нефами, створюючи гармонійний ансамбль.
Літургійні особливості
Східні відділи храму формували комплекс із трьох апсид: центральної та двох бічних. Бічні каплиці мали функціональне значення — протезис (північна каплиця) та дияконікон (південна). Вони забезпечували літургійну підготовку і були тісно інтегровані у богослужбовий простір.
Ще однією характерною ознакою стало поступове зростання висоти та ваги іконостасу, який із простої перегородки перетворився на монументальну архітектурну конструкцію, що відділяла вівтар від основного простору храму.
Декор поєднував мармурові облицювання нижніх стін, витончені різьблені капітелі та карнизи з орнаментами у низькому рельєфі. Орнамент мав радше символічний і формальний характер.
Монастир Святого Луки
Одним із найкраще збережених зразків такого храмобудування є головна церква монастиря Святого Луки в Беотії (Греція, бл. 1050 р.). Вона втілює всі характерні риси стилю: план «хрест у квадраті», використання барабанного купола, поєднання трьох апсид і чітку орієнтацію на літургійні потреби. Саме ця споруда демонструє зрілий етап середньовізантійської архітектури.
Данило Ігнатенко
