Антиномізм — це релігійна доктрина, яка стверджує, що християни, завдяки благодаті, звільняються від необхідності дотримуватися приписів Закону Мойсея. Антиномісти вважали, що моральне життя випливає безпосередньо з внутрішньої дії Святого Духа, який діє у серці віруючого, роблячи формальні закони зайвими для досягнення праведності.
Історичний контекст
Схожі ідеї були присутні ще в ранніх християнських громадах. У деяких гностичних групах свобода від закону сприймалася як дозвіл на вседозволеність, що викликало критику з боку ортодоксальної церкви. Власне ця доктрина сформувалась у період протестантської Реформації у XVI столітті внаслідок інтенсивних богословських дискусій про роль Закону та Євангелія у спасінні.
Одним із перших, кому приписують формування таких ідей, був Йоганн Агрікола, сподвижник Мартіна Лютера. Вчення Лютера підготувало ґрунт для подальшого розвитку цих ідей, хоча сам Лютер не підтримував крайні форми антиномізму. Реформатські течії також увібрали в себе елементи антиномістичного вчення, що проявлялося у підкресленні ролі благодаті і внутрішнього оновлення віруючого над дотриманням зовнішніх приписів.
Антиномізм у радикальних протестантських рухах
Серед анабаптистів, ідеї антиномізму часто сприймалися як теологічні виправдання відмови від співпраці між церквою і світською владою. Ця позиція викликала напруження з офіційними церковними та державними структурами, які вважали підтримку порядку і закону основою стабільності суспільства.
У XVII столітті в Англії до числа антиномістів зараховували фамілістів, рантерів та індепендентів — групи, які часто виступали проти державного контролю над релігією і надавали перевагу особистому релігійному досвіду. Аналогічно в колоніальній Америці Енн Гатчінсон була звинувачена в проповіді антиномістичних ідей, зокрема у критиці проповіді «завіту діл», що вважалося відходом від офіційної доктрини.
Пізніші прояви
Пізніше, особливо наприкінці XVIII століття, у межах євангельських рухів знову виникли ідеї, близькі до антиномізму. Вони акцентували увагу на внутрішньому духовному досвіді, оновленні життя і «новому народженні» як основних факторах справжньої релігійності, які не залежать від формального виконання релігійних приписів. Ці ідеї сприяли переосмисленню ролі закону і діла в християнському житті.
Значення в богослов’ї
Антиномізм кидає виклик ідеям легалізму, ставлячи у центр духовного життя внутрішню роботу Святого Духа, а не зовнішнє виконання норм. Водночас антиномісти наголошують, що моральність і праведність випливають із цієї внутрішньої духовної дії, а не з дотримання людських або божественних законів.
Данило Ігнатенко
