Антоніу де Олівейра Салазар народився 28 квітня 1889 року у Віміейру, провінція Бейра, Португалія. Він походив із простої родини — його батько працював керуючим маєтком. Освіту здобував спершу в духовній семінарії у Візеу, а згодом в Університеті Коїмбри, де завершив юридичний факультет у 1914 році. Попри юридичну підготовку, головною сферою його інтересів була політична економія. Зрештою, він став викладачем економіки в тому ж університеті.
Початок політичної кар’єри
У 1921 році Антоніу де Олівейра Салазар став одним із засновників Католицької центристської партії й навіть був обраний до парламенту — Кортесів. Проте він відмовився від мандата після першої сесії й повернувся до викладацької діяльності. Цей крок засвідчив його небажання брати участь у традиційній політичній грі й орієнтацію на структурні інструменти впливу.
Після військового перевороту 1926 року, коли в Португалії була скасована парламентська система, нова влада запропонувала йому посаду міністра фінансів. Тоді Салазар відмовився, не маючи гарантій повного контролю над фінансовими рішеннями. Лише в 1928 році, за президентства генерала Антоніу Оскара де Фрагосо Кармони, він погодився очолити Міністерство фінансів, отримавши широкі повноваження щодо державного бюджету.
Економічна стабілізація та шлях до влади
На посаді міністра фінансів Антоніу де Олівейра Салазар провів фундаментальну реформу державних фінансів. Він поклав край хронічним бюджетним дефіцитам і запровадив політику профіциту, яка стала головною ознакою його управлінської стратегії. Зекономлені кошти були спрямовані на інфраструктурні проєкти та індустріальний розвиток.
5 липня 1932 року Салазар став прем’єр-міністром. З цього моменту розпочалося формування нової політичної системи в Португалії, відомої як Estado Novo — «Нова держава». Це був авторитарний режим із жорсткою централізацією влади, де основними ідеологічними засадами стали католицький традиціоналізм, націоналізм та соціальний консерватизм.
Структура Нової Держави
Конституція 1933 року офіційно закріпила однопартійну модель, в якій не передбачалося політичної конкуренції. Усі гілки влади підпорядковувалися прем’єр-міністру. Національні збори складалися виключно з лояльних до уряду депутатів. Свобода преси, право на страйк і політична опозиція були повністю обмежені. Дисидентів переслідували спеціальні служби, а будь-який прояв інакодумства придушувався.
Антоніу де Олівейра Салазар відмовлявся від публічності, жив скромно і не створював навколо себе культу особи. Його управлінський стиль базувався на повному контролі всіх урядових міністерств і адміністративних рішень.
Зовнішня політика та стратегічний нейтралітет
Під час громадянської війни в Іспанії Салазар підтримував генерала Франсіско Франко і визнав націоналістичний уряд у 1938 році. Проте у період Другої світової війни він дотримувався політики нейтралітету, завдяки чому Португалія уникла участі у глобальному конфлікті. У 1949 році країна приєдналася до Північноатлантичного альянсу, отримавши стратегічну підтримку з боку західного блоку.
Модернізація інфраструктури та соціальна політика
Після Другої світової війни уряд Антоніу де Олівейра Салазара ініціював низку соціально-економічних реформ. Відбулася модернізація залізничного та автомобільного транспорту, було переобладнано торговельний флот і створено національну авіакомпанію. Розпочалася електрифікація сільської місцевості, будувалися школи для сільських дітей, розвивалася система початкової освіти.
Втім, незважаючи на зовнішню модернізацію, Португалія залишалася політично ізольованою державою з жорстким авторитарним режимом. Особливо критичною стала позиція Салазара щодо колоній. У той час як інші європейські держави поступово втрачали свої африканські володіння, Португалія продовжувала їх утримувати, що призвело до затяжних колоніальних конфліктів.
Кінець правління та смерть
У вересні 1968 року Антоніу де Олівейра Салазар переніс інсульт і був усунутий з посади прем’єр-міністра. Його наступником став Марчеллу Каетану. Салазар до кінця життя залишався в ізоляції й не знав про зміну влади. Він помер 27 липня 1970 року в Лісабоні. Вів життя самітника, не виїжджав за межі країни, уникав публічності й жив у доволі скромних умовах.
Данило Ігнатенко
