Абд аль-Малік ібн Марван (нар. 646/647, Медіна — помер у жовтні 705, Дамаск) був п’ятим халіфом Омейядської династії (685–705 рр.), чия діяльність стала ключовою в історії становлення ісламської державності. Його правління ознаменувало перехід від періоду внутрішніх міжусобиць до епохи централізації влади, мовної єдності та адміністративних реформ, які перетворили халіфат на справжню імперію.
Формування особистості та політичний досвід
Майбутній халіф народився в Медіні у впливовій родині Омейядів. Його батько, Марван ібн аль-Хакам, став четвертим халіфом у 684 році, після буремного періоду смут і розколів. Абд аль-Малік здобув класичну релігійну освіту, яка сформувала його як побожного і водночас прагматичного політика. Молоді роки він провів серед медінських учених, що пізніше допомогло йому у спілкуванні з релігійною елітою та виправданні своїх політичних рішень у межах ісламського права.
У шістнадцятирічному віці він отримав перші адміністративні обов’язки від свого родича — халіфа Муавії І, засновника Омейядської династії. Цей ранній досвід управління заклав основу його майбутньої державної діяльності.
Шлях до влади в умовах смут і розколів
Після смерті Язіда І у 683 році в халіфаті спалахнула громадянська війна. Повстання в Медіні призвело до вигнання Омейядів, зокрема Марвана та його сина Абд аль-Маліка. Після цього вони приєдналися до сирійських військ, які відвоювали місто. Коли Марван став халіфом у 684 році, він почав відновлювати владу Омейядів, проте водночас спричинив ворожнечу між північними та південними арабськими племенами — суперництво, що згодом успадкував його син.
Війни за об’єднання халіфату
Перші роки владарювання Абд аль-Маліка минули у війнах за відновлення єдності. Йому вдалося придушити північні арабські племена лише у 691 році. Найзапеклішим противником залишався Ібн аз-Зубайр, який спирався на підтримку частини мусульманських спільнот, незадоволених світським характером Омейядського правління.
Ірак довгий час залишався осередком нестабільності. У цій провінції діяли три ворожі групи — хариджити, шиїти та прибічники Ібн аз-Зубайра. Після кількох років взаємного виснаження і внутрішніх конфліктів між ними, Абд аль-Малік розпочав рішучий наступ. У битві при Дайр-ель-Джаталіку 691 року його війська розгромили армію Мусаба, брата Ібн аз-Зубайра. Частину іракських племен халіф підкупив, забезпечивши собі лояльність без нових великих втрат.
Наступним кроком стало остаточне усунення Ібн аз-Зубайра. Намісник аль-Хаджадж ібн Юсуф, відомий своєю рішучістю, узяв Мекку в облогу та вбив Ібн аз-Зубайра у 692 році. Таким чином Абд аль-Малік став беззаперечним володарем усієї мусульманської спільноти, завершивши період Другого фітну — великої смути, що розколола ісламський світ.
Реформи та централізація влади
Після воєн халіф зосередився на внутрішніх перетвореннях. Абд аль-Малік реорганізував адміністративну систему, зробивши Дамаск політичним центром держави. Він першим впровадив арабську мову як офіційну мову діловодства по всій імперії, що сприяло культурній уніфікації й утвердженню арабської ідентичності в завойованих регіонах.
Він також розпочав карбування власної арабської монети, замінивши візантійські й перські зразки, які доти перебували в обігу. Ця грошова реформа не лише підкреслила економічну самостійність халіфату, а й мала символічне значення — халіфат почав сприймати себе як самодостатню цивілізацію, незалежну від впливу колишніх імперій.
Правління Абд аль-Маліка стало поворотним у розвитку ісламської державності. Він перетворив Омейядський халіфат на централізовану монархію з ефективним бюрократичним апаратом, міцною фінансовою системою та ідеологічною основою, що поєднувала релігійну легітимність із політичною стабільністю.
Саме за його наказом у Єрусалимі було зведено одну з найвеличніших пам’яток ісламської архітектури — Купол Скелі (691–692 рр.), який став не лише релігійним символом, а й політичним маніфестом влади Омейядів.
Абд аль-Малік помер у Дамаску в 705 році, залишивши після себе об’єднаний і стабільний халіфат, що пережив його ще на десятиліття. Його правління стало прикладом успішної трансформації розділеної громади в централізовану імперію, яка відіграла вирішальну роль у формуванні класичної ісламської цивілізації.
Данило Ігнатенко
