Декларація Бальфура — це офіційна заява британського уряду на підтримку створення в Палестині національного осередку для єврейського народу. Декларація була суперечливою не лише через її зміст, але й через те, що вона протирічила іншим угодам того часу. Зокрема, вона не узгоджувалася із Сайкс-Піко (таємною угодою між Великою Британією та Францією) та листуванням Хусейна-Макмагона (обміном листами між британським верховним комісаром у Єгипті та еміром Мекки Хусейном ібн Алі). Ці домовленості, своєю чергою, також суперечили одна одній, що додавало складнощів до британської політики на Близькому Сході.
Історичне підґрунтя
Декларація Бальфура стала результатом наполегливих зусиль лідерів сіоністського руху, таких як Хаїм Вейцман і Нахум Соколов, які діяли в Лондоні. Однак її зміст виявився меншим за очікування сіоністів, які прагнули до повного відновлення Палестини як єврейської національної держави.
Британський уряд мав власні інтереси, підтримуючи декларацію. Він сподівався, що це сприятиме мобілізації єврейської громадської думки, особливо у США, на підтримку Антанти у Першій світовій війні. Крім того, британці прагнули створити в Палестині єврейське населення, лояльне до Великої Британії, яке могло б допомогти захистити доступ до Суецького каналу — ключового маршруту до британських колоній в Індії.
Наслідки
Декларація Бальфура отримала підтримку від основних союзних держав і була включена до британського мандату на Палестину, офіційно затвердженого Лігою Націй 24 липня 1922 року. Однак із часом політика Великої Британії змінилася. У травні 1939 року британський уряд опублікував “Білу книгу”, яка передбачала обмеження на імміграцію євреїв у Палестину до 75 тисяч осіб і повне припинення імміграції до 1944 року, якщо арабське населення не надасть згоди на її продовження.
Ця політика викликала обурення серед сіоністів, які звинуватили Великобританію у підтримці арабської сторони. Проте Друга світова війна (1939–1945) та заснування Держави Ізраїль у 1948 році радикально змінили ситуацію.
Данило Ігнатенко
