Особливістю ІРА стало те, що вона майже ніколи не вела класичних фронтових боїв. Значно сильніша британська армія мала перевагу в чисельності, артилерії, транспорті та матеріальному забезпеченні, тому республіканці були змушені шукати іншу форму боротьби. Саме в цей період було сформовано одну з найефективніших систем партизанської війни XX століття, головним архітектором якої став Майкл Коллінз. Його тактика мобільних бойових загонів, розвідки та несподіваних ударів дозволила невеликій армії протистояти одній з найпотужніших імперій світу.

Передумови створення ІРА

Історія Ірландської республіканської армії нерозривно пов’язана з розвитком ірландського національно-визвольного руху на початку XX століття. Ще у 1913 році була створена організація Ірландські добровольці (Irish Volunteers), яка мала захищати політичні права ірландців та бути готовою до можливого збройного конфлікту. До її складу входили тисячі добровольців, які проходили військову підготовку та накопичували зброю.

Після Великоднього повстання 1916 року більшість керівників визвольного руху були страчені або ув’язнені, однак репресії британської влади лише посилили підтримку незалежності. Коли на виборах 1918 року перемогла партія Шинн Фейн, а в січні 1919 року було проголошено Ірландську Республіку, виникла потреба у створенні регулярної військової сили, здатної захищати нову державу. Саме тому у 1919 році на базі Ірландських добровольців була сформована Ірландська республіканська армія (ІРА).

Формально ІРА визнавала верховенство уряду проголошеної республіки та парламенту Dáil Éireann. Її головним завданням стало витіснення британських адміністративних структур з острова й забезпечення незалежності Ірландії.

Початок Ірландської війни за незалежність

Першим великим випробуванням для новоствореної ІРА стала Ірландська війна за незалежність, яка розпочалася у січні 1919 року. Поштовхом до конфлікту став напад добровольців біля Солохедбіга в графстві Тіпперері, під час якого загинули двоє поліцейських Королівської ірландської поліції.

У наступні місяці невеликі загони ІРА почали діяти майже по всій країні. Їхньою головною метою були не масштабні битви, а поступове руйнування британської адміністративної системи. Повстанці нападали на поліцейські дільниці, захоплювали зброю, нищили транспортну інфраструктуру, перерізали телеграфні лінії та зривали роботу органів влади. Такі дії змушували британську адміністрацію витрачати дедалі більше сил на утримання контролю над територією.

На відміну від традиційних армій, ІРА не мала чіткої лінії фронту. Її бійці часто жили серед місцевого населення, а після проведення операцій швидко розчинялися серед цивільних. Це значно ускладнювало дії британських військових.

Майкл Коллінз — архітектор перемоги

Найвідомішим керівником ІРА став Майкл Коллінз, якого історики справедливо вважають одним із найталановитіших організаторів партизанської війни XX століття. Після Великоднього повстання він швидко став одним із провідних діячів республіканського руху, а під час війни за незалежність фактично очолив військову розвідку та координацію бойових операцій.

Коллінз чудово розумів, що відкриті битви з британською армією приречені на поразку. Саме тому він зробив ставку на мобільність, несподіваність і точність ударів. Під його керівництвом були створені невеликі бойові групи, відомі як «літаючі колони» (Flying Columns). Вони швидко пересувалися сільською місцевістю, нападали на британські підрозділи, знищували важливі об’єкти та уникали тривалих боїв.

Не менш важливою стала діяльність розвідки. Коллінз створив широку мережу інформаторів у державних установах, поліції та навіть британських спецслужбах. Завдяки цьому ІРА нерідко знала про плани супротивника ще до початку його операцій. Саме ефективна розвідка стала одним із головних чинників успіху республіканців.

Партизанська тактика ІРА

Основою військової стратегії ІРА стала партизанська війна. Вона дозволяла компенсувати нестачу людей, зброї та фінансових ресурсів. Замість великих битв республіканці проводили численні локальні операції, які поступово виснажували британські сили.

Британська відповідь і політика репресій

У відповідь на діяльність ІРА британський уряд значно посилив військову присутність в Ірландії. До країни були направлені додаткові підрозділи армії, а також спеціальні допоміжні сили, найвідомішими серед яких стали Black and Tans та Auxiliaries. До їхнього складу входили переважно ветерани Першої світової війни.

Британська стратегія дедалі більше спиралася на репресивні заходи. Після нападів ІРА нерідко проводилися каральні рейди, під час яких спалювалися будинки, громадські споруди та підприємства, здійснювалися масові арешти й обшуки. Такі методи мали залякати населення та позбавити ІРА підтримки, однак на практиці вони часто давали протилежний результат. Репресії лише посилювали антибританські настрої й сприяли зростанню симпатій до республіканського руху.

Одним із найвідоміших епізодів війни стала Кривава неділя 21 листопада 1920 року. Після операції Майкла Коллінза проти британських агентів сили безпеки відкрили вогонь по глядачах на стадіоні Кроук Парк у Дубліні. Загибель мирних мешканців стала символом жорстокості конфлікту та викликала широкий міжнародний резонанс.

Військові результати діяльності ІРА

До середини 1921 року британський уряд дедалі більше усвідомлював, що військовими методами остаточно придушити ІРА не вдається. Попри значну матеріальну перевагу, британські війська не могли повністю контролювати сільські райони, де республіканці користувалися підтримкою населення. Водночас і сама ІРА не мала достатніх сил для відкритого наступу або захоплення великих міст.

У липні 1921 року сторони погодилися на перемир’я, після чого розпочалися переговори, які завершилися підписанням Англо-ірландського договору 6 грудня 1921 року. Документ передбачав створення Ірландської Вільної Держави у складі двадцяти шести графств, тоді як шість графств Ольстеру залишалися частиною Сполученого Королівства.

Подальша доля ІРА

Підписання договору викликало глибокий розкол серед самих республіканців. Частина керівництва, включно з Майклом Коллінзом, підтримала компроміс із Великою Британією, вважаючи його важливим кроком до повної незалежності. Інші члени ІРА виступили проти договору, оскільки він не створював повністю незалежної республіки та закріплював поділ острова.

Унаслідок цих суперечностей колишні союзники опинилися по різні боки барикад під час Громадянської війни 1922–1923 років. Сам Майкл Коллінз загинув у серпні 1922 року, ставши однією з найтрагічніших постатей новітньої історії Ірландії.

Іван Гудзенко

The post Ірландська республіканська армія (ІРА): історія створення, Майкл Коллінз і боротьба за незалежність Ірландії first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Передумови облоги та значення Чарльстона

Під час Американської революції Чарльстон був одним із найважливіших міст колоній. Це був найбільший порт Південної Кароліни, центр міжнародної торгівлі та ключовий логістичний вузол, через який проходили поставки продовольства, зброї та військового спорядження. Саме тому британське командування ще на початку війни неодноразово намагалося захопити місто.

Першу спробу британці здійснили 1776 року, коли потужна ескадра адмірала Пітера Паркера разом із військами генерала Генрі Клінтона атакувала форт Салліван. Оборону форту очолював генерал Вільям Моултрі, і попри значну перевагу британського флоту американці зуміли відбити штурм. На честь цієї перемоги форт згодом отримав назву форт Моултрі. Друга спроба була зроблена 1779 року, коли британські війська під командуванням генерала Огастеса Прево також не змогли захопити місто.

Попри ці невдачі, британське командування не відмовилося від своїх планів. До кінця 1770-х років стало очевидно, що війна на півночі зайшла в глухий кут. Лондон вирішив змінити стратегію та перенести основні бойові дії до південних колоній. У британському уряді вважали, що саме на Півдні проживає велика кількість лоялістів, які підтримують британську корону і після прибуття регулярної армії готові виступити проти повстанців.

Британський наступ на Півдні

Перші результати нової стратегії з’явилися вже 1778 року, коли британські війська захопили Саванну в Джорджії. Незабаром під контролем Великої Британії опинилася значна частина цієї колонії. Наступною головною ціллю став Чарльстон — найбільший порт американського Півдня.

У грудні 1779 року генерал Генрі Клінтон вирушив із Нью-Йорка на чолі великої експедиції. Через сильні шторми британський флот був змушений тимчасово зупинитися в Саванні, але вже в лютому 1780 року армія відновила похід. Британці висадилися приблизно за 50 кілометрів на південь від Чарльстона й розпочали систематичний наступ на місто. Оборону американців очолював генерал Бенджамін Лінкольн, який мав у своєму розпорядженні гарнізон Континентальної армії, місцеве ополчення та невелику військово-морську флотилію.

Початок облоги

Протягом кількох тижнів британська армія методично просувалася до Чарльстона, поступово замикаючи кільце облоги. Одночасно британський флот увійшов до гавані міста, позбавивши американців можливості отримувати допомогу морем. Розуміючи, що кораблі все одно не зможуть прорвати британську блокаду, американська флотилія затопила власні судна, а гармати з них були перенесені на берег для посилення міської оборони.

На початку квітня 1780 року британські інженери почали споруджувати облогові укріплення й артилерійські батареї. Поступово британська артилерія наблизилася до міста настільки, що змогла вести безперервний вогонь по американських позиціях. Захисники Чарльстона дедалі більше втрачали можливість ефективно чинити опір.

Ізоляція міста

Вирішальним моментом кампанії стала битва при Монкс-Корнер 14 квітня 1780 року. Британський загін під командуванням лейтенант-полковника Банстре Тарлтона завдав поразки американським силам, які мали забезпечити зв’язок Чарльстона з внутрішніми районами колонії. Ця перемога остаточно відрізала місто від будь-яких можливих підкріплень.

Після цього становище гарнізону різко погіршилося. Усі сухопутні шляхи були перекриті британськими військами, а море контролював британський флот. Запаси продовольства, боєприпасів і медикаментів швидко скорочувалися, тоді як артилерійські обстріли ставали дедалі інтенсивнішими. Генерал Лінкольн розумів, що шансів на прорив або допомогу майже не залишилося.

Капітуляція Чарльстона

Після більш ніж місяця облоги американська оборона фактично втратила можливість продовжувати боротьбу. 12 травня 1780 року генерал Бенджамін Лінкольн був змушений погодитися на капітуляцію.

Умови здачі були різними для різних категорій захисників. Британське командування погодилося умовно звільнити більшість бійців місцевого ополчення, дозволивши їм повернутися додому після обіцянки не брати участі у війні. Водночас основні сили Континентальної армії, які становили професійне ядро американського війська, були взяті в полон. Для революційної армії це стало надзвичайно важкою втратою, адже одночасно було втрачено тисячі досвідчених солдатів, значні запаси озброєння та один із найважливіших портів колоній.

Наслідки облоги

Перемога під Чарльстоном стала найбільшим успіхом британської армії за всю Американську революцію. Захоплення міста забезпечило Великій Британії контроль над головним портом Південної Кароліни та створило сприятливі умови для подальших військових операцій у південних колоніях. У Лондоні здавалося, що нова стратегія повністю виправдала себе й що завдяки підтримці лоялістів повстання на Півдні буде швидко придушене.

Проте ці очікування не справдилися. Хоча британці встановили контроль над значною територією, вони так і не змогли остаточно підкорити населення регіону. Уже незабаром боротьба перейшла у форму партизанської війни, а американські командири, серед яких Френсіс Маріон, Томас Самтер та інші, почали завдавати британцям постійних ударів. Зрештою саме кампанії на Півдні привели до вирішальної облоги Йорктауна 1781 року, яка фактично завершила війну.

Данило Ігнатенко

The post Облога Чарльстона (1780): найбільша поразка американців під час Війни за незалежність США first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Ситуація на фронті на початку 1918 року

На початку 1918 року становище Німеччини виглядало суперечливим. З одного боку, після виходу Росії з війни внаслідок більшовицької революції та підписання Брест-Литовського миру німецьке командування змогло перекинути десятки дивізій зі Східного фронту на Західний. З іншого боку, економіка країни перебувала на межі виснаження через британську морську блокаду, а вступ Сполучених Штатів у війну означав, що з кожним місяцем сили Антанти лише зростатимуть.

Генерал Еріх Людендорф дійшов висновку, що Німеччина повинна завдати рішучого удару навесні 1918 року. Метою було роз’єднати британські та французькі війська, прорвати фронт і змусити союзників погодитися на мир на вигідних для Берліна умовах.

Операція «Міхаель»: початок наступу

21 березня 1918 року німецькі війська розпочали грандіозний наступ на ділянці фронту між Аррасом і Ла-Фером у долині Сомми.

Перед атакою німецька артилерія здійснила один із наймасштабніших обстрілів за всю війну. За кілька годин по союзних позиціях було випущено понад мільйон снарядів. Особливістю підготовки стало використання газових боєприпасів та точкових ударів по штабах, артилерійських батареях і комунікаціях.

Після артилерійського удару в наступ пішли спеціально підготовлені штурмові загони — так звані «штурмтрупери». Вони використовували нову тактику проникнення через слабкі місця оборони, обходячи укріплені вузли опору та залишаючи їх для наступних хвиль піхоти.

Прорив британської оборони

Основний удар припав на позиції британської 5-ї армії генерала Г’ю Гофа. Через нестачу людей та недостатньо укріплені оборонні рубежі британці не змогли втримати фронт.

У перші дні наступу німецькі війська просунулися на десятки кілометрів. Це стало найбільшим успіхом на Західному фронті з часу початку окопної війни в 1914 році.

Місто Перонн, яке було важливим вузлом оборони під час боїв 1916 року, знову опинилося в центрі подій. Союзники змушені були поспіхом відступати, щоб уникнути оточення.

Швидкість просування німців викликала занепокоєння як у британського, так і у французького командування. Вперше за багато років існувала реальна загроза прориву всієї системи оборони союзників.

Криза союзного командування

Стрімкий розвиток подій показав, що союзники потребують єдиного керівництва військами. До цього британські та французькі армії часто діяли окремо.

26 березня 1918 року на конференції в Дуллані було ухвалено історичне рішення призначити французького генерала Фердинанда Фоша координатором дій союзних армій.

Це рішення стало надзвичайно важливим для подальшого перебігу війни. Завдяки централізованому командуванню союзники змогли оперативніше перекидати резерви на загрозливі ділянки фронту та ефективніше координувати оборону.

Чому німецький наступ почав втрачати силу?

Попри блискучі початкові успіхи, німецьке командування зіткнулося з серйозними труднощами.

Логістичні проблеми

Наступаючі війська швидко віддалялися від своїх баз постачання. Зруйновані дороги, нестача транспорту та перевантажені комунікації ускладнювали доставку боєприпасів, продовольства та підкріплень.

Виснаження штурмових частин

Найкращі німецькі підрозділи зазнавали значних втрат. Штурмовики, які забезпечили прорив фронту, поступово втрачали боєздатність.

Відсутність чіткої стратегічної мети

Німецькі війська просувалися вперед, але командування не мало однозначного плану щодо подальших дій після прориву. Успіх на полі бою не перетворювався на стратегічну перевагу.

Опір союзників

Британські та французькі війська, хоча й відступали, уникали оточення та продовжували організовано оборонятися. До того ж на фронті почали з’являтися дедалі більші контингенти американських військ.

На початку квітня 1918 року наступ фактично вичерпав свій потенціал. Німецькі війська захопили значну територію, але не змогли досягти головної мети — розколоти союзні армії та вивести Британію або Францію з війни.

5 квітня операція «Міхаель» завершилася. Німецькі війська просунулися приблизно на 65 кілометрів у деяких районах фронту, що було значним досягненням за мірками окопної війни. Проте здобуті території не мали вирішального стратегічного значення.

Данило Ігнатенко

The post Друга битва на Соммі (1918): останній великий наступ Німеччини на Західному фронті first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Передумови битви

На початку 1916 року Західний фронт перебував у стані глухого кута. Від Північного моря до кордонів Швейцарії простягалася складна система окопів, бліндажів і дротяних загороджень. Жодна зі сторін не могла досягти вирішальної переваги.

Первісно союзники планували масштабний наступ на Соммі для прориву німецької оборони. Однак у лютому 1916 року німці розпочали наступ під Верденом, змусивши французів перекинути значні сили для захисту міста. Через це головний тягар майбутнього наступу на Соммі ліг на британську армію.

Метою операції було не лише прорвати фронт, а й полегшити становище французьких військ під Верденом, змусивши німців перекидати резерви на іншу ділянку фронту.

Артилерійська підготовка

Перед початком наступу союзники провели одну з наймасштабніших артилерійських підготовок того часу. Протягом тижня британські та французькі гармати безперервно обстрілювали німецькі позиції.

Командування вважало, що артилерія знищить дротяні загородження, окопи та укриття противника. Було випущено понад півтора мільйона снарядів. Союзники сподівалися, що після такого бомбардування піхота зможе майже безперешкодно просунутися вперед.

Однак багато снарядів виявилися неякісними, а німецькі укриття були побудовані на великій глибині. Коли обстріл припинився, значна частина німецьких кулеметників залишилася живою та готовою до бою.

Катастрофа першого дня

Найкривавіший день в історії британської армії

Вранці 1 липня 1916 року сотні тисяч британських солдатів піднялися з окопів і рушили вперед через «нічийну землю». Багато підрозділів просувалися майже стройовим кроком, оскільки командування було переконане, що опір противника вже зламаний.

Насправді ж німецькі кулемети відкрили нищівний вогонь. Солдати потрапили під шквал куль ще до того, як досягли ворожих позицій. Особливо великі втрати зазнали частини британської добровольчої армії, сформованої з молодих чоловіків, які вступили на службу після початку війни.

У перший день бою британці втратили близько 57 тисяч осіб убитими, пораненими та зниклими безвісти, з яких майже 20 тисяч загинули. Ця цифра залишається найбільшою одноденною втратою в історії британських збройних сил.

Боротьба на виснаження

Попри катастрофічний початок, наступ не був припинений. Бої тривали тижнями та місяцями. Союзники поступово захоплювали окремі ділянки фронту, але кожен метр території оплачувався величезними втратами.

Німецьке командування перекидало на Сомму дедалі більше резервів. Битва перетворилася на справжню війну на виснаження, де обидві сторони намагалися зламати противника не стільки маневрами, скільки постійним тиском і величезними людськими ресурсами.

Солдати жили в умовах безперервних артилерійських обстрілів, дощу, багнюки та постійної загрози смерті. Окопи часто були затоплені водою, а поранених інколи неможливо було евакуювати протягом кількох днів.

Перше застосування танків

Нова зброя на полі бою

Однією з найважливіших подій битви стало перше в історії бойове застосування танків. 15 вересня 1916 року британці використали нові броньовані машини типу Mark I.

Хоча танки були повільними, часто ламалися і не мали вирішального впливу на результат битви, їхня поява справила величезне психологічне враження на німецьких солдатів. Вони продемонстрували потенціал нової технології, яка в майбутньому кардинально змінить характер війни.

Завершення битви

До листопада погодні умови значно погіршилися. Осінні дощі перетворили поле бою на море багнюки, що унеможливлювало проведення масштабних наступальних операцій.

13 листопада союзники провели останню значну атаку, після чого бойові дії поступово припинилися. Лінія фронту змістилася лише на кілька десятків кілометрів, але стратегічна ситуація суттєво змінилася.

Німеччина була змушена витратити величезні людські та матеріальні ресурси для утримання своїх позицій. Водночас британська армія отримала безцінний бойовий досвід, який знадобився їй у наступні роки війни.

Втрати сторін

Битва на Соммі стала однією з найкривавіших у світовій історії.

Оцінки втрат різняться залежно від джерел, але загалом:

• Британська імперія втратила понад 400 тисяч осіб.
• Французька армія — близько 200 тисяч.
• Німецька армія — понад 400 тисяч.

Загальна кількість убитих, поранених і зниклих безвісти перевищила один мільйон осіб.

Такі масштаби втрат зробили Сомму символом безглуздих жертв і трагедії окопної війни.

Історичне значення битви

Перша битва на Соммі не принесла союзникам швидкої перемоги, але стала важливим переломним моментом війни. Вона виснажила німецькі сили, змусила командування переглянути оборонну стратегію та продемонструвала зростаючу військову потужність Британської імперії.

Крім того, битва показала необхідність нових тактичних підходів і технічних засобів ведення війни. Саме уроки Сомми сприяли розвитку танків, удосконаленню артилерійської взаємодії та нових методів штурму укріплених позицій.

Пам’ять про Сомму

Сьогодні битва на Соммі залишається одним із найвідоміших символів Першої світової війни. На місцях колишніх боїв у Франції розташовані численні меморіали, військові кладовища та музеї.

Для Великої Британії Сомма стала національною трагедією та нагадуванням про ціну війни. Щороку тисячі людей відвідують меморіали, щоб вшанувати пам’ять солдатів, які загинули в одному з найкривавіших протистоянь ХХ століття.

Данило Ігнатенко

The post Перша битва на Соммі (1916): найкривавіший наступ Першої світової війни first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Назва «Пашендейле» походить від невеликого бельгійського села, що стало кінцевою метою британського наступу. Саме тут солдати обох армій билися серед безкраїх багнистих полів, вирв від артилерійських снарядів та зруйнованих сіл. Для багатьох істориків ця битва стала уособленням усіх жахів окопної війни.

Передумови битви

На початку 1917 року союзники шукали спосіб переломити хід війни на Західному фронті. Попередні наступальні операції не дали вирішального результату, а війна дедалі більше перетворювалася на виснажливе протистояння.

Британське командування на чолі з фельдмаршалом Дугласом Гейгом вважало, що прорив у районі бельгійського міста Іпр дозволить відкинути німецькі війська від узбережжя Північного моря. Особливу загрозу становили німецькі бази підводних човнів, які атакували торговельні судна Великої Британії.

План передбачав потужний наступ британських та союзних військ через Фландрію з подальшим проривом німецьких оборонних рубежів.

Багно Фландрії: головний ворог солдатів

Однією з найвідоміших особливостей битви стало жахливе багно, яке вкривало поле бою.

Постійні дощі, що почалися в серпні, перетворили територію навколо Іпра на суцільне болото. Додатково ситуацію погіршив попередній артилерійський обстріл, який зруйнував систему дренажних каналів Фландрії.

Солдати змушені були пересуватися по коліна, а іноді й по пояс у воді та багнюці. Коні, гармати, кулемети й навіть танки грузли в болоті. Існують численні свідчення про те, як поранені солдати тонули у вирвах, заповнених водою, не маючи можливості вибратися самостійно.

Саме ці моторошні картини зробили Пашендейле одним із найстрашніших символів Першої світової війни.

Запеклі бої за висоти

Попри важкі умови, британське командування продовжувало наступ. У серпні та вересні союзники поступово захоплювали окремі висоти та укріплені райони.

Особливо важливими стали бої на Менінській дорозі, біля Полігонського лісу та Брудсейнде. Тут британські, канадські, австралійські та новозеландські підрозділи досягли певних успіхів, застосовуючи нову тактику «обмежених цілей», коли війська просувалися невеликими етапами під прикриттям артилерійського вогню.

Штурм Пашендейле

У жовтні 1917 року союзне командування зосередило увагу на захопленні села Пашендейле. Після численних невдалих атак до операції залучили Канадський корпус, який вважався одним із найефективніших формувань Британської імперії.

Канадські війська розпочали серію ретельно підготовлених атак. Незважаючи на важкі погодні умови та сильний опір противника, вони поступово просувалися вперед.

6 листопада 1917 року канадці остаточно захопили руїни Пашендейле. Формально битва завершилася перемогою союзників, але стратегічний результат виявився доволі обмеженим.

Втрати сторін

Битва при Пашендейлі стала однією з найдорожчих операцій Першої світової війни з погляду людських втрат.

Точні цифри досі залишаються предметом дискусій серед істориків, однак більшість оцінок свідчить про такі втрати:

• Союзники — приблизно 250–325 тисяч осіб;
• Німецька імперія — близько 220–260 тисяч осіб.

Таким чином, за кілька місяців боїв обидві сторони втратили понад пів мільйона солдатів убитими, пораненими та зниклими безвісти.

Особливо трагічним є той факт, що територія, здобута ціною таких жертв, становила лише кілька кілометрів.

Значення битви

З військової точки зору результати битви залишаються суперечливими. Союзники змогли захопити Пашендейле та дещо покращити свої позиції біля Іпра, але не досягли головної мети — стратегічного прориву німецького фронту.

Проте німецька армія також зазнала значних втрат і була змушена витратити великі резерви для утримання своїх позицій.

Для істориків і сучасників битва стала прикладом того, як технічний прогрес у сфері озброєнь значно випередив розвиток військової тактики. Кулемети, артилерія та укріплені оборонні лінії зробили фронт майже непрохідним, а будь-який наступ перетворювався на виснажливу та криваву боротьбу.

Данило Ігнатенко

The post Битва при Пашендейлі (1917) first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.