Угода 1975 року

У 1970-х роках суперечності між Іраном та Іраком загострювалися. Ірак на той час переживав внутрішню нестабільність, а влада партії Баас намагалася зміцнити контроль над країною. Фактичний керівник Іраку Саддам Хусейн розумів, що одночасне протистояння з внутрішніми противниками та могутнім Іраном створює серйозну загрозу для режиму. У 1975 році сторони уклали угоду, відому як Алжирська угода. Ірак погодився на важливі поступки в територіальному питанні, зокрема визнав новий принцип проходження кордону по Шатт-ель-Арабу. В обмін Іран припинив підтримку курдських сил, які боролися проти іракського уряду. Для Саддама це було вимушене рішення. Він фактично погодився поступитися частиною своїх претензій, щоб позбутися потужної зовнішньої підтримки іракських курдів. У Багдаді не сприймали цю угоду як остаточне вирішення проблеми. Поступка Ірану залишалася болючим питанням для іракського керівництва, і через кілька років ситуація докорінно змінилася.

Іранська революція змінює ситуацію

Переломним моментом стала Іранська революція 1978–1979 років. Повалення шаха Мохаммеда Рези Пехлеві знищило стару політичну систему та призвело до створення Ісламської Республіки. До влади прийшов Рухолла Хомейні, який виступав за державу, засновану на принципах ісламського правління під керівництвом шиїтського духовенства. Революція мала значення далеко за межами Ірану. Нове керівництво не приховувало прагнення поширювати власні політичні та релігійні ідеї в інших країнах регіону. Для Іраку це було особливо небезпечно. Значна частина населення Іраку була шиїтською, хоча політична влада перебувала в руках переважно світської партії Баас, а керівництво країни представляло арабську сунітську еліту. Хомейні добре знав Ірак: до революції він кілька років жив у вигнанні в іракському місті Наджаф, одному з головних центрів шиїтської релігійної освіти. Там він сформував значну частину своїх політичних поглядів і здобув прихильників. Після революції його вплив серед шиїтів Іраку викликав серйозне занепокоєння в Багдаді.

Зростання напруженості

У 1979–1980 роках відносини між двома державами стрімко погіршувалися. Уздовж кордону почалися сутички, а уряди Ірану та Іраку звинувачували один одного у підтримці ворожих політичних сил. Ірак побоювався, що іранська революція може поширитися на його територію та спровокувати повстання серед шиїтського населення. Іран, зі свого боку, розглядав режим Баас як ворожу світську диктатуру, яка пригнічує релігійні та політичні рухи. Напруженість досягла нового рівня у квітні 1980 року, коли віцепрем’єр-міністр Іраку Тарік Азіз пережив замах. Іракська влада звинуватила у причетності до нього іракських шиїтів, симпатиків Іранської революції. Цей епізод став для Багдада додатковим доказом того, що Тегеран намагається впливати на внутрішню політику Іраку. Водночас обидві сторони продовжували нарощувати військову готовність, а прикордонні інциденти ставали дедалі частішими.

Чому Саддам вирішив, що настав момент для війни

Для Саддама Хусейна ситуація здавалася сприятливою. Іран переживав масштабну політичну перебудову після революції. Держава втратила колишні зовнішньополітичні зв’язки, а відносини зі Сполученими Штатами різко погіршилися після захоплення американського посольства в Тегерані у листопаді 1979 року. Іран опинився в міжнародній ізоляції, а його збройні сили зазнали серйозних потрясінь. Частину офіцерів було звільнено або заарештовано після революції, військова структура переживала кризу, а дисципліна та моральний стан армії були проблемними. Саддам вважав, що саме зараз Ірак має шанс переглянути невигідні для себе положення Алжирської угоди 1975 року. Він також розраховував на швидку військову кампанію, яка могла принести територіальні здобутки та зміцнити позиції Іраку як провідної арабської держави Перської затоки. Проте Багдад недооцінив здатність Ірану мобілізувати населення навколо захисту країни. Революційна влада, яка ще недавно здавалася слабкою та нестабільною, отримала потужний фактор консолідації — зовнішнього ворога.

Хузестан — нафтове серце Ірану

Однією з територій, які становили особливий інтерес для Іраку, був Хузестан на південному заході Ірану. Регіон межує з Іраком, має вихід до Перської затоки та надзвичайно багатий на нафту. Значну частину його населення становлять етнічні араби. Іракське керівництво висувало вимоги щодо певної форми самовизначення арабського населення Хузестану, але за цими заявами стояли значно ширші стратегічні інтереси. Контроль або хоча б значний вплив у цьому регіоні міг би посилити позиції Іраку в нафтовій галузі та забезпечити йому кращі стратегічні можливості на узбережжі Перської затоки. Водночас розрахунок на те, що арабське населення Хузестану зустріне іракську армію як визволителя, виявився значною мірою помилковим. Для багатьох мешканців регіону питання приналежності до Ірану виявилося важливішим за етнічну спорідненість з арабами сусіднього Іраку.

Острови Перської затоки

Ще однією причиною суперечностей були Абу-Муса та Великий і Малий Тунби — острови в Перській затоці, контроль над якими Іран встановив у 1971 році після завершення британського протекторату над територіями, пов’язаними з сучасними Об’єднаними Арабськими Еміратами. Ірак вимагав від Ірану відмовитися від контролю над островами. Це питання було частиною ширшого суперництва за вплив у Перській затоці. Для Багдада воно мало політичне значення, оскільки демонструвало прагнення Іраку виступати захисником арабських інтересів у регіоні. Для Тегерана острови були важливими з точки зору контролю над морськими шляхами та безпеки власного узбережжя. Територіальні претензії тому не можна розглядати ізольовано від боротьби двох держав за регіональне лідерство.

Розрив Алжирської угоди

У вересні 1980 року Саддам Хусейн оголосив про денонсацію Алжирської угоди 1975 року. Для іракського керівництва це означало повернення до попередніх територіальних претензій. Напруженість дуже швидко переросла у відкриту війну. 22 вересня 1980 року іракські війська вторглися до Ірану вздовж значної частини спільного кордону. Саддам розраховував на швидку перемогу, але війна пішла зовсім не за його планом. Іранська армія, попри наслідки революційних чисток, змогла організувати опір. До неї приєдналися численні добровольці, а населення країни поступово мобілізувалося для боротьби з агресором. Через короткий час стало зрозуміло, що Ірак втягнувся не в коротку прикордонну кампанію, а у війну, яка триватиме роками.

Від територіальної суперечки до великої війни

Передісторія Ірано-іракської війни показує, що її причини були набагато складнішими за одну територіальну суперечку. Тут одночасно зіткнулися боротьба за Шатт-ель-Араб, прагнення Іраку переглянути Алжирську угоду, нафтові інтереси, суперництво за вплив у Перській затоці та страх перед поширенням Іранської революції. Важливу роль відіграв і міжнародний контекст: після революції Іран опинився в конфлікті зі США та значною мірою втратив колишню систему зовнішньої підтримки. Саддам Хусейн вирішив, що це створило унікальне вікно можливостей для Іраку. Він помилився в головному — недооцінив готовність Ірану чинити опір і здатність нової революційної влади перетворити війну на боротьбу за виживання держави. Саме тому конфлікт, який у Багдаді планували як швидку кампанію, перетворився на восьмирічну війну, що коштувала обом країнам величезних людських та економічних втрат і назавжди змінила політичний ландшафт Близького Сходу.

Данило Ігнатенко

The post Причини Ірано-іракської війни: чому Ірак напав на Іран у 1980 році first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Особливістю друзів є їхня сильна внутрішня згуртованість. Проживаючи переважно в одному регіоні, вони змогли сформувати стійку систему місцевого самоврядування, що дозволяла громаді ефективно захищати свої інтереси навіть у періоди політичної нестабільності.

Переселення друзів до Сирії

Більшість сучасних сирійських друзів походить від переселенців із Лівану, які почали масово мігрувати до Сирії у XVIII столітті. Причинами переселення стали міжплемінні конфлікти, боротьба за владу в гірських районах Лівану та пошук нових земель для проживання.

Новим осередком друзької громади став регіон Джебель-ад-Дуруз (Джабаль-аль-Араб) на півдні Сирії. Це вулканічне гірське плато навколо сучасного міста Свейда (Ас-Сувайда), яке завдяки природним умовам було легко обороняти. Саме тут поступово сформувався головний центр сирійських друзів, де й сьогодні проживає переважна більшість громади.

Гірська місцевість дозволяла друзам зберігати значну автономію навіть тоді, коли Сирія входила до складу Османської імперії. Водночас вони підтримували активні економічні зв’язки із сусідніми регіонами, займаючись землеробством, скотарством і торгівлею.

Джебель-ад-Дуруз — серце друзької громади

Джебель-ад-Дуруз став не лише місцем компактного проживання друзів, а й центром їхнього політичного та духовного життя. Тут зберігалися традиційні інститути влади, діяли впливові родини шейхів, а громада мала можливість підтримувати власні релігійні звичаї без значного зовнішнього втручання.

Саме в цьому регіоні сформувалися політичні лідери, які згодом стали відомими далеко за межами друзької спільноти. Найвизначнішим серед них був Султан аль-Атраш — людина, яка перетворила локальний протест на загальносирійський визвольний рух.

Повстання Султана аль-Атраша

У 1925 році французька адміністрація, що управляла Сирією за мандатом Ліги Націй, зіткнулася з наймасштабнішим антиколоніальним виступом за весь період свого правління. Його очолив друзький лідер Султан аль-Атраш.

Причиною повстання стало невдоволення політикою французької влади, яка дедалі активніше втручалася у внутрішнє життя Джебель-ад-Дурузу, обмежувала повноваження місцевих лідерів і проводила адміністративні реформи без урахування традицій громади. Спочатку повстання охопило лише друзькі райони, однак після низки перемог повстанців до боротьби активно приєдналися сирійські націоналісти.

Упродовж кількох місяців виступ поширився майже на всю Сирію, а бойові дії дійшли навіть до Дамаска. Французькі війська були змушені застосувати артилерію та авіацію, піддавши сирійську столицю масштабному бомбардуванню. Лише у 1927 році після тривалих боїв повстання було остаточно придушене. Попри військову поразку, саме цей виступ більшість сирійців сьогодні вважає першим загальнонаціональним повстанням за незалежність країни.

Друзи у політичному житті Сирії

Після завершення французького мандату друзи залишилися однією з найвпливовіших громад Сирії. Їхні політичні лідери брали активну участь у формуванні нової держави, а представники друзької еліти регулярно обіймали важливі державні посади.

У 1954 році друзи знову опинилися в центрі політичних подій. Чергове повстання в Джебель-ад-Дурузі стало одним із чинників загальнонаціонального виступу, який завершився поваленням президента Адіба аль-Шішаклі. Ці події ще раз продемонстрували, що навіть порівняно невелика громада могла суттєво впливати на політичний розвиток Сирії.

Родина аль-Атрашів і партія Баас

Важливу роль у політичній історії Сирії відіграв і син Султана аль-Атраша — Мансур аль-Атраш. Він став одним із співзасновників сирійської партії Баас, яка згодом перетворилася на головну політичну силу країни.

У 1965 році Мансур аль-Атраш недовго обіймав посаду спікера сирійського парламенту. Проте вже наступного року після внутрішнього перевороту в партії Баас його було заарештовано. Незважаючи на це, родина аль-Атрашів і надалі залишалася одним із символів сирійського національного руху.

Друзи під час громадянської війни

Громадянська війна, яка розпочалася у Сирії у 2011 році, поставила друзьку громаду перед складним вибором. Опинившись між урядовими військами, різноманітними повстанськими угрупованнями та радикальними ісламістськими організаціями, друзи насамперед прагнули захистити власні населені пункти.

У результаті в провінції Свейда та інших друзьких районах виникли десятки місцевих загонів самооборони. Їхнім головним завданням був захист цивільного населення від нападів екстремістських угруповань, а також забезпечення безпеки регіону в умовах фактичного розпаду державних інститутів.

Нова політична ситуація після 2024 року

Наприкінці 2024 року після зміни влади в Сирії перед друзами постали нові виклики. Нове керівництво країни на чолі з Ахмедом аш-Шараа виступило за створення єдиних державних сил безпеки та закликало місцеві озброєні формування скласти зброю.

У відповідь друзькі ополчення в Свейді та Джарамані об’єдналися у чотири основні коаліції: «Люди Гідності», Військова рада Свейди, Ліва аль-Джабаль і Бригада Щита Джарамани. Хоча окремі лідери громади підтримували координацію з центральною владою, більшість із них не поспішала погоджуватися на повне роззброєння.

Причиною такої позиції стала відсутність чітких гарантій політичного представництва друзів у новій системі влади, а також побоювання щодо безпеки громади. Додаткове занепокоєння викликали випадки нападів на друзькі населені пункти, які, на думку місцевих лідерів, державні структури не завжди могли ефективно попередити.

Данило Ігнатенко  

The post Друзи в Сирії: історія, боротьба за автономію та роль у сучасній сирійській державі first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.