Білі гуни — це феномен, який привертає особливу увагу в історії Центральної Азії. Ця кочова група народів входила до складу гунських племен регіону. Починаючи своє правління у 5 столітті нашої ери, вони адаптувалися до життя на завойованих територіях, проте зберегли войовничий характер. Їхня історія, від розцвіту до інтеграції в індійську культуру, відображає важливий період у формуванні регіональних динамік.
Ми не можемо точно визначити етнічну або расову приналежність білих гунів, але можемо робити припущення на основі історичних джерел. За словами одного дослідника, китайські літописці згадують білих гунів як «Ye-ti-li-do» або «Yeda», а також як людей «Hua». Ця двозначність може бути результатом перекладу, де термін «Huа» може бути помилково асоційований із гунськими племенами. Інший дослідник, японець, відкидає теорії, що базуються лише на схожості імен, оскільки існує багато лінгвістичних варіацій. Його підхід до розуміння походження ефталітів полягає в пошуку відсутності, а не присутності, та вказує на можливе походження з певного регіону на південь-захід від Бадахшану, що може бути санскритською формою Хефтала.
У сувої, який датований 492-93 рр. до н.е., згадується, що вони були буддистами та мали іранські імена. Багаточисельні назви, що існують для опису цієї конкретної групи, свідчать про те, що визначення їхньої ідентичності є складним завданням. Історично джерела не надають чіткого походження, яке відрізняло б їх від інших племен, що існували в той самий період і в основному були кочівниками. Китайський письменник Вей Чіе висловив сумнів щодо достовірності цих тверджень, зауважуючи, що інформація надходить із віддалених країн і мовами, які втрачають частину свого значення під час перекладу. Отже, встановлення точного походження ефталітів за допомогою цих записів неможливе.
Було висунуто цікаву гіпотезу щодо походження білих гунів. Довгий час вважалося, що їх названо «білими» через колір шкіри. Однак дослідження показує, що це припущення не має під собою підґрунтя, оскільки гунські племена давно розділилися на чотири групи, визначені за сторонами світу, кожна з яких мала свій власний колір. Таким чином, північні гуни стали відомі як «чорні», західні – як «білі», південні – як «зелені» або «блакитні», а східні – як «червоні». Отже, хоча їх можна було ідентифікувати як світлошкірих, сама назва більше пов’язана з їхніми методами самоідентифікації в межах племінного співтовариства.
У світлі таких відкриттів стає очевидним, що розуміння історичних назв та їхнє значення може сильно варіювати в залежності від контексту та культурних особливостей. Виявлення того, що назви гунських племен відбивають їхню географічне розташування, вказує на складність культурних ідентичностей у ранньому середньовіччі. Такі висновки розширюють наше розуміння не лише конкретного контексту білих гунів, але і загальних механізмів формування ідентичності в історії.
Данило Ігнатенко
