Ферраро-Флорентійський собор, що проходив з 1438 до 1445 року, став важливою подією в історії християнської церкви. Цей Вселенський собор Римо-католицької церкви мав на меті досягнення згоди між грецькою та латинською церквами щодо їхніх доктринальних розбіжностей, а також спробу покласти край розколу між ними, який тривав з 1054 року.
Історичний контекст і причини собору
Цей собор не був новим собором, а продовженням Базельського собору, який розпочався у 1431 році. Папа Євгеній IV вирішив перенести місце проведення собору з Базеля до Феррари 8 січня 1438 року, намагаючись зберегти контроль над процесом обговорення та забезпечити більшу підтримку з боку церковної ієрархії.
Собор відбувався на тлі складної політичної та релігійної ситуації в Європі. Османська імперія загрожувала Візантійській імперії, що змусило імператора Івана VIII Палеолога шукати підтримки в Західній Європі. Одним із способів отримання цієї підтримки було возз’єднання з Римом, що спонукало імператора та Константинопольського патріарха Йосипа II відправити делегацію з 700 осіб до Феррари.
Обговорення доктринальних питань
Основними питаннями, які обговорювалися на соборі, були доктрини про чистилище та філіокве — додаток до Нікейського символу віри, що викладає доктрину про походження Святого Духа як від Отця, так і від Сина. Грецька сторона традиційно дотримувалася думки, що Дух Святий походить лише від Отця, і тому відмовлялася прийняти філіокве.
Крім того, обговорювалися інші важливі питання, зокрема примат Папи Римського та його повноваження, що було важливою темою для латинської церкви.
Перенесення до Флоренції та результати
10 січня 1439 року собор був перенесений з Феррари до Флоренції через спалах чуми. Перемовини у Флоренції тривали, і зрештою грецька делегація погодилася прийняти латинське розуміння філіокве, доктрину про чистилище, латинські положення про Євхаристію та визнання папського примату.
6 липня 1439 року був підписаний указ про союз між двома церквами під назвою «Нехай радіють небеса». Проте після повернення грецької делегації до Константинополя багато православних християн відмовилися визнавати укладену унію, що призвело до її фактичного краху.
Собор став ще одним кроком у багатовікових спробах знайти спільну мову між Заходом і Сходом, проте показав, наскільки глибокими були доктринальні та культурні розбіжності між цими двома гілками християнства. Попри підписані угоди, єдність так і не була досягнута, що залишило незагойну рану в історії християнства.
Данило Ігнатенко
