Стокгольмський синдром — це феномен людської психіки, коли жертва починає співчувати своїм викрадачам і навіть підтримувати їхні дії. Назва цього психологічного явища походить від подій у Швеції, які викликали широкий резонанс. Незважаючи на свою парадоксальність, синдром залишається одним із найцікавіших прикладів того, як людина може адаптуватися до екстремальних обставин. Чому це відбувається? Які механізми лежать в основі такого зв’язку між жертвою та агресором? І чи можна цей синдром спостерігати поза контекстом викрадення?
Походження назви
Назва синдрому походить від подій, що сталися в серпні 1973 року в Стокгольмі. Тоді четверо працівників банку «Sveriges Kreditbank» були взяті в заручники під час пограбування. Шість днів тривало протистояння між викрадачами та поліцією. Проте найбільш вражаючим стало те, що заручники почали виявляти симпатію до своїх викрадачів. Одна з жінок навіть заявила під час телефонної розмови з прем’єр-міністром Швеції, що повністю довіряє викрадачам, але боїться поліцейського штурму.
Ця історія стала класичним прикладом того, як жертви можуть психологічно прив’язуватися до своїх агресорів. Згодом подібні випадки почали називати «Стокгольмським синдромом».
Інстинкт виживання
Психологи вважають, що основою цього синдрому є інстинкт виживання. Коли викрадач погрожує життю заручника, а потім вирішує його не вбивати, у жертви виникає почуття вдячності. Це полегшення від усунення загрози смерті перетворюється на емоційний зв’язок із викрадачем.
Жертви, які перебувають у стані постійного страху, починають сприймати навіть незначні прояви доброти з боку викрадачів як щось позитивне. Вони стають надмірно уважними до потреб своїх агресорів, встановлюючи психологічний зв’язок між їхнім благополуччям і власним виживанням.
Стокгольмський синдром поза контекстом викрадення
У 21-му столітті психологи розширили розуміння цього синдрому, застосовуючи його до інших ситуацій, таких як домашнє насильство, членство в деструктивних культах, торгівля людьми та навіть військові конфлікти. Жертви, які перебувають у тривалих залежних стосунках із агресорами, часто демонструють схожі психологічні реакції.
Проте Стокгольмський синдром не включено до офіційного переліку психічних розладів у Діагностичному і статистичному посібнику з психічних розладів (DSM). Це пояснюється тим, що синдром розглядається як реакція на екстремальний стрес, а не як окремий психічний розлад.
Данило Ігнатенко
