Питання південного кордону
Після Другої світової війни знову постало питання про південний кордон Данії, оскільки данська меншина в контрольованому німцями Південному Шлезвігу закликала до інкорпорації з Данією. Ідея отримала значну підтримку серед місцевого населення, але в Данії думки розділилися. Восени 1946 року, після офіційного звернення Сполученого Королівства до уряду Данії щодо їхніх намірів стосовно Південного Шлезвіга, усі сторони погодилися з Жовтневою нотою 1946 року, яка відхиляла будь-які зміни кордону 1920 року між Данією та Німеччиною. Коли соціал-демократи під керівництвом Ганса Гедтофта повернулися до влади в 1947 році, усі плани щодо перегляду кордону були залишені.
Оборона королівства
Уряд Данії зробив оборону королівства головним пріоритетом у післявоєнний період. Данія приєдналася до Організації Об’єднаних Націй у червні 1945 року та до НАТО у квітні 1949 року. Її військова оборона була значно посилена статутами, прийнятими в 1950 та 1951 роках, і додатково доповнена озброєнням зі Сполучених Штатів. Проте Данія відхилила прохання Сполучених Штатів створити авіабази на її території. Зі вступом Західної Німеччини до НАТО Данії вдалося отримати гарантії щодо прав датської меншини в Південному Шлезвігу, формалізовані в Боннському протоколі 1955 року.
Повоєнна політика
У повоєнний час було проведено низку політичних реформ. У 1953 році конституція була суттєво переглянута. Було введено престолонаслідування за жінками, що дозволило Маргрете II вступити на престол у 1972 році після смерті її батька, короля Фрідріха IX. Крім того, нова конституція скоротила національний законодавчий орган до однієї палати, Фолькетингу, членство якого було збільшено до 179, включаючи два місця для Гренландії та два для Фарерських островів. Усі члени Фолькетингу мали обиратися на основі пропорційного представництва, що робило можливим широкий спектр політичних партій. Для однієї партії стало майже неможливо отримати абсолютну більшість, тому наступні уряди, як правило, були або урядами меншості, або коаліціями з двох, трьох або навіть чотирьох партій.
На післявоєнній політичній сцені домінували так звані «старі» партії: Консервативна народна партія (Konservative Folkeparti), Ліві (після 1964 року відомі як Ліберальна партія), Радикальні ліві та Соціал-демократична партія. Проте низка дрібніших партій також здобула вплив і ускладнила політичну ситуацію.
Соціал-демократична гегемонія
Соціал-демократична партія була провідною партією 1950-х, 60-х і 70-х років. З 1953 по 1968 рік вона перебувала при владі самостійно або в коаліції з радикалами та, протягом короткого періоду, з Партією справедливості (Retsforbundet). Основними результатами стали нові податкові закони, зокрема запровадження загального споживчого податку на додану вартість, а також новий тип оподаткування прибутку, який вираховував податки з доходу, коли він був зароблений, а не пізніше.
На виборах 1968 року більшість змістилася вправо. Лідер лівих радикалів Гілмар Баунсгаард покинув соціал-демократів і очолював коаліцію з консерваторами та лібералами (лівими) до 1971 року, коли Єнс Отто Краг знову сформував соціал-демократичний уряд. Краг несподівано пішов у відставку в 1972 році, залишивши пост прем’єр-міністра Анкеру Йоргенсену, який був змушений призначити вибори в листопаді 1973 року. Результати виборів призвели до великих втрат для чотирьох «старих» партій і появи трьох нових: Центру Демократів (Centrum-Demokraterne), Християнської народної партії (Kristeligt Folkeparti) і Партії прогресу (Fremskridtspartiet), антиподаткової партії.
Криза 1970-х
Слабкий уряд меншості під керівництвом Пола Гартлінга з Ліберальної партії намагався вирішити зростаючі економічні проблеми країни, але його програма жорсткої економії призвела до протестів профспілок і опозиції. У 1975 році Йоргенсен знову прийшов до влади (з 1978 року в коаліції з лібералами), відмовившись від підтримки лівої Соціалістичної народної партії (Socialistisk Folkeparti), яка виступала проти членства Данії в НАТО.
Кінець 1970-х років приніс погіршення економічної ситуації та неспроможність політичної системи досягти консенсусу щодо заходів вирішення проблем. Збільшення непрямих податків для зменшення зовнішнього боргу та дефіциту платіжного балансу наштовхнулося на сильний опір з боку профспілок, багато з яких влаштували страйки та демонстрації. У 1979 році Йоргенсен знову був змушений піти у відставку. Після виборів у жовтні він сформував соціал-демократичний уряд меншості, який запровадив так званий «уряд економії».
Соціально-економічні зміни
У 1980-х роках Данія зіткнулася з низкою економічних викликів, включаючи високий рівень безробіття та інфляцію. Уряд вжив низку заходів для стабілізації економіки, включаючи скорочення державних витрат і підвищення податків. У цей період також відбулися значні зміни в соціальній політиці, зокрема реформи в системі охорони здоров’я та соціального забезпечення.
Міжнародні відносини
У 1980-х роках Данія продовжувала зміцнювати свої міжнародні зв’язки, зокрема через участь у Європейському економічному співтоваристві (ЄЕС), яке згодом стало Європейським Союзом (ЄС). Данія також продовжувала відігравати активну роль у НАТО і брати участь у міжнародних миротворчих місіях.
Висновок
Повоєнний період був для Данії часом великих змін і викликів. Від відновлення після війни і через політичні та економічні кризи, Данія змогла зберегти свою демократичну систему і соціальну стабільність. Протягом цього часу країна також зміцнила свої міжнародні позиції і стала активним учасником європейських і міжнародних організацій.
Данило Ігнатенко
