Кремацію на відкритому вогні ввели греки близько 1000 року до н.е. Вони перейняли цю практику у північних народів як обов’язкову для солдатів, убитих на чужій території, щоб забезпечити поховання на батьківщині. На полі бою спалювали тіла, а потім прах відправляли додому для урочистого поховання. Кремація асоціювалася з доблестю, патріотизмом і військовою славою, тому вважалася гідним завершенням героїчного життя.
Історія
Кремації були важливим і складним обрядом, що добре ілюструє «Іліада». Зевс змусив Ахілла віддати тіло Гектора його батькові, царю Трої Пріаму, для царської кремації. Чим більший герой, тим більший вогонь: Ахілл створив багаття площею 30 квадратних метрів для свого друга Патрокла, а після своєї смерті був спалений ще розкішніше. Після 17 днів жалоби його кістки омили в олії та вині й помістили в золоту урну разом з кістками Патрокла. Потім проводили пишні похоронні бенкети та ігри, і на мисі над Геллеспонтом спорудили велику гробницю.
Римляни наслідували грецьку та троянську практику кремації. Вергілій в «Енеїді» описує, як під час 12-денного перемир’я латиняни спалили мертвих воїнів без ритуалів, тоді як римляни дотримувалися всіх звичаїв. Вони вкривали вогнище листям і обсаджували його кипарисами, підпалювали його, кидали трофеї у вогонь, поливали полум’я кров’ю тварин, а кістки промивали у вині і клали в урни. До 100 року нашої ери кремації в Римській імперії майже припинилися, можливо, через поширення християнства. Християни не заохочували кремацію через язичницькі асоціації та віру в обіцяне воскресіння тіла. Також кремації призводили до серйозної нестачі деревини через масову вирубку на вогнища.
Язичники-скандинави віддавали перевагу кремації, вважаючи, що вона допомагає звільнити дух від плоті та запобігає шкоді живим. Їхні практики нагадували грецькі та римські епічні кремації. Після навернення Ісландії в християнство в 1000 році кремація стала рідкісною в Західній Європі до 19 століття, за винятком надзвичайних ситуацій, як-от спалах Чорної смерті в 1656 році, коли в Неаполі за тиждень було спалено 60 000 тіл.
В Індії та деяких інших країнах кремація є давнім звичаєм. Побожні індуси прагнуть бути спаленими у Варанасі, де на набережній споруджують вогнища, а останки зберігаються в річці Ганг. У Тибеті кремація доступна вищим ламам, а в Лаосі – тим, хто помер природною смертю. На Балі кремаційні церемонії колоритні й веселі: у «щасливий» день тіла кількох гідних людей кремують у декоративній вежі, а через сорок два дні спалюють другу вежу з опудалами для допомоги душам у подорожі до найвищого неба. Попіл розвіюють по воді.
Данило Ігнатенко
