До сповіді прийшов розбійник.
– Я дуже поганий, отче! Робив багато зла, ніс ненависть, злобу, заздрість, робив боляче близьким і дорогим мені людям. Через мене у них проблеми, всі відвернулися. Найгірше те, що зараз я не можу нічого виправити… Хочу змінитися – не можу. Певно, як помру – вічність проведу в пеклі, – сказав чоловік.
Священик трішки помовчав, потім пояснив:
– В Святому Письмі є таке: «Убий цього, а відпусти нам Варавву!…вони наполягали сильним криком… і крик їхній переміг…», Ісуса – розп’яли, Варавву ж – відпустили.
– От – от, бачите, от за таких як я Бог і помер. Не хочу бути Вараввою!
– Слухай далі: але історія свідчить про те, що коли Ісуса розп’яли, коли вже всі розійшлися, залишився один чоловік – розбійник Варавва, який упавши на коліна перед хрестом, гірко заридав. То як думаєш, він плакав від радості, що не розп’ятий на хресті чи ж від жалю, що Ісуса розп’яли?
– Певно від жалю… – відповів.
– Тому зараз ти якраз і є тим Вараввою, що кається, а не розбійником, що засуджує на смерть. Звичайно, ми кожного дня своїми недобрими діями розпинаємо Бога. Тому, частково, ми всі є розбійниками, фарисеями… Але ти відрізняєшся від них тим, що зараз плачеш під хрестом від жалю…
То хто ж такий був Варавва? Розбійник, бандит, злодій? Якщо так, то чому він плакав під хрестом? Інколи, жаль за скоєне, кардинально міняє нас.
© Юлія Головчин «Притчі»
