У 1919 році страйкували сотні тисяч робітників. Особливо гучними стали загальний страйк у Сіетлі та страйк металургів. Більшість учасників вимагали підвищення зарплати й кращих умов праці, однак у суспільстві ці протести часто пояснювали не економічними причинами, а «більшовицькою агітацією».

Бомби, які змінили атмосферу

Навесні 1919 року десятки політиків, суддів і підприємців отримали поштою вибухові пристрої. У червні нова серія вибухів сталася в кількох містах. Біля будинку генерального прокурора Мітчелла Палмера бомба вибухнула настільки сильно, що пошкодила фасад і розкидала уламки навколо будівлі.

Напади були реальними, але реакція суспільства швидко вийшла за межі боротьби з конкретними терористами. Під підозру потрапили комуністи, соціалісти, анархісти, профспілкові активісти та іммігранти зі Східної й Південної Європи.

Саме тоді виникла атмосфера, яку пізніше назвали першою «червоною панікою».

Рейди Палмера як вершина паніки

Найяскравішим проявом «червоної паніки» стали рейди Міністерства юстиції 1919–1920 років. Під керівництвом генерального прокурора Палмера та Дж. Едгара Гувера федеральні агенти провели масові арешти членів радикальних організацій.

2 січня 1920 року рейди одночасно відбулися в десятках міст. Заарештували тисячі людей. Частина справ була обґрунтованою, але багато затриманих не вчинили жодних насильницьких злочинів. Їх переслідували передусім за членство в організаціях або політичні погляди.

Саме ця надмірність поступово змінила ставлення суспільства.

Коли паніка почала згасати

Навесні 1920 року з’ясувалося, що масштаб революційної загрози був значно перебільшений. Значну кількість справ про депортацію закрили, а інформація про жорстоке поводження із затриманими потрапила до преси.

Мітчелл Палмер прогнозував масштабні заворушення 1 травня 1920 року, але нічого подібного не сталося. Для багатьох американців це стало моментом, коли страх почав поступатися скептицизму.

До кінця 1920 року перша «червона паніка» фактично згасла, хоча антикомунізм залишився потужною частиною американської політики.

Наслідки

Події 1919–1920 років мали довгий вплив. Посилилися антиміграційні настрої, а влада отримала досвід масштабного політичного нагляду. Дж. Едгар Гувер, який зробив кар’єру саме під час боротьби з радикалами, пізніше десятиліттями керував федеральним слідчим відомством.

Американське суспільство ще раз переживе значно масштабнішу хвилю антикомуністичного страху після Другої світової війни — у часи маккартизму. Але перший великий досвід такого страху припав саме на 1919–1920 роки.

«Червона паніка» показала просту закономірність: коли реальна загроза поєднується зі страхом, політичною боротьбою та упередженнями, під підозрою можуть опинитися не лише злочинці, а цілі групи населення.

Данило Ігнатенко

The post Перша «червона паніка» у США 1919–1920 років: страх перед комунізмом і революцією first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Палмер вирішив перейти до наступу. Разом із молодим Дж. Едгаром Гувером він створив спеціальний розвідувальний підрозділ, який збирав інформацію про комуністів, анархістів та інші ліворадикальні організації. Особливу увагу приділяли іммігрантам, оскільки іноземців було простіше депортувати, ніж притягнути американського громадянина до відповідальності лише за політичні переконання.

Перші рейди

7 листопада 1919 року федеральні агенти та місцева поліція здійснили масштабні обшуки осередків Союзу російських робітників. У Нью-Йорку затримали понад двісті осіб. Під час наступних рейдів вилучали радикальну літературу, зброю та матеріали, які влада вважала доказами революційної діяльності.

Кульмінацією кампанії стала депортація 21 грудня 1919 року. На транспортне судно «Буфорд» посадили 249 радикалів, серед яких були відомі анархісти Емма Голдман та Александр Беркман. Преса охрестила корабель «Радянським ковчегом». У суспільстві це подавали як перемогу над загрозою більшовицької революції.

Масові арешти січня 1920 року

Найбільша хвиля почалася 2 січня 1920 року. У понад тридцяти містах США федеральні та місцеві агенти одночасно проводили обшуки й затримання. За різними оцінками, за короткий час заарештували кілька тисяч людей.

Саме масштаб операції виявив її головну проблему. Ордерів було значно менше, ніж затриманих. Людей часто арештовували лише через участь у зборах, членство в організації або знайдену політичну літературу. Частину затриманих били, тримали в переповнених приміщеннях і допитували без належної юридичної допомоги.

Кампанія починає руйнуватися

Палмер оголосив рейди великим успіхом і стверджував, що в США залишаються сотні тисяч небезпечних радикалів. Однак перевірка справ дала інший результат. Виконувач обов’язків міністра праці Луїс Пост скасував понад 70 відсотків із приблизно 1600 ордерів на депортацію, які потрапили на його розгляд.

Громадська думка також почала змінюватися. У пресі з’являлися повідомлення про побиття та незаконні обшуки. Юристи відкрито говорили про порушення Конституції. Остаточного удару репутації Палмера завдало його попередження про нібито підготовку революції 1 травня 1920 року. День минув без масштабного повстання, і довіра до генерального прокурора різко впала.

Чим закінчилися рейди

Палмер так і не став кандидатом у президенти від Демократичної партії. Його кампанія, задумана як демонстрація сили, перетворилася на приклад того, як боротьба з реальною загрозою може перейти в масове переслідування за переконання та походження.

Рейди Палмера залишили важливий урок американської історії: держава справді мала підстави боротися з політичним насильством і тероризмом, але під час кампанії межа між злочинцем і політичним опонентом виявилася небезпечно розмитою.

Данило Ігнатенко

The post Рейди Палмера 1919–1920 років: масові арешти, депортації та боротьба з радикалами у США first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.