Неоплатонізм постає як синтез попередніх напрямів античної філософії — платонізму, арістотелізму, стоїцизму, а також елементів східних релігійних учень. Центральною фігурою його становлення став Плотін, учень Аммонія Саккаса, який жив у Римі у III столітті н. е. Сам Плотін не називав своє вчення «неоплатонізмом» — цей термін виник набагато пізніше. Для нього це була просто продовжена та очищена філософія Платона.

У системі Плотіна світ має трирівневу структуру. На вершині перебуває Єдине — абсолютне начало, джерело всього буття, що перебуває поза межами розуму та матерії. З Єдиного випромінюється Розум (Нус), який містить ідеї всього існуючого. З Розуму походить Душа світу, що надає рух і життя матеріальному космосу. Людська душа, будучи частиною цієї світової душі, прагне повернення до свого божественного джерела.

Містичний вимір неоплатонізму

На відміну від раннього платонізму, неоплатонізм набув яскраво вираженого містичного характеру. Він навчав, що шлях до істини полягає не лише у розумовому пізнанні, а й у внутрішньому духовному очищенні. Людина може досягти єдності з Єдиним через споглядання, самопізнання та аскезу. Цей процес має не лише філософський, а й релігійний сенс, адже він передбачає злиття індивідуальної душі з божественним началом.

Учення Плотіна було продовжене його учнями — Порфирієм, Ямвліхом, Проклом. Вони розвинули складну метафізичну систему, де поєднали раціональні елементи з езотеричними практиками, ритуалами та теургією. Особливо важливою стала думка про те, що божественне можна пізнати лише через духовне перетворення особистості.

Неоплатонізм глибоко вплинув на пізнішу філософію, релігію та культуру. Його ідеї стали філософським підґрунтям для християнського богослов’я, особливо у працях Августина Блаженного, який поєднав неоплатонічну ієрархію буття з християнським уявленням про Бога. У середньовіччі неоплатонізм розвивали схоласти, а в епоху Відродження — такі мислителі, як Марсіліо Фічіно, Піко делла Мірандола, Джордано Бруно.

Через неоплатонізм антична спадщина отримала нове життя у європейській філософії Нового часу. Його мотиви простежуються у німецькому ідеалізмі, романтизмі, а також у філософії модерну, де ідея єдності всього сущого знову набуває актуальності.

Неоплатонізм став завершенням давньогрецької філософської традиції, що перетворилася на систему духовного пошуку. Він об’єднав раціональне мислення та релігійне відчуття, створивши універсальну модель космосу і людини. Це вчення стало містком між античністю і середньовіччям, між язичницькою філософією та християнським світоглядом.

Данило Ігнатенко

The post Неоплатонізм — остання школа давньогрецької філософії first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Походження руху

Походження хлистів і досі залишається предметом дискусій. Існує кілька гіпотез.
Одні дослідники вбачають у них вплив західноєвропейських містичних протестантських течій та масонства. Інші пов’язують їх із богомилами Болгарії — середньовічним дуалістичним рухом, який своєю чергою успадкував ідеї давнього маніхейства.
Третій підхід трактує хлистів як самобутнє явище російського релігійного ґрунту, де поєдналися слов’янське язичницьке уявлення про одухотворення світу з православним містицизмом. Нарешті, є думка, що хлистівщина виросла з ісихазму — течії православного чернецтва, яка проповідувала внутрішню молитву та «обоження» людини.

Історія та засновники

Згідно з переказами, засновником хлистів вважають селянина Данила Філіпповича з Костромщини. У 1645 році, за віруванням його послідовників, «Господь Саваоф» зійшов на землю й увійшов у тіло Філіпповича, відкривши людям «дванадцять нових заповідей». Після його смерті у 1700 році керівництво рухом перейшло до Івана Суслова, а потім до Прокопія Лупкіна. Їх називали «христами», тобто втіленнями Божого Духа.

У XVIII столітті вчення швидко поширювалося серед селян, міщан, а подекуди й серед шляхти. Секту неодноразово переслідували: її учасників судили, а могили лідерів — знищували. Проте хлисти вижили, розділившись на окремі громади, що діяли незалежно одна від одної.

З часом рух породив кілька нових напрямів — скопців, постників і спільноту «Старий Ізраїль». Останні намагалися реформувати хлистівське вчення, обмежити аскетизм і навіть дозволили шлюб, чого раніше сектанти суворо уникали.

Організація та громади

Кожна громада хлистів називалася «кораблем». Це був духовний образ «внутрішньої церкви», яка вела праведне життя на «грішному морі світу». На чолі корабля стояв «кормчий» — духовний наставник, якого також могли називати «богом», «христом» або «пророком». Йому допомагала «богородиця» — жінка-пророчиця, яка виконувала роль духовної матері громади.

Віровчення

Хлисти вважали, що існує два світи — духовний, створений Богом, і матеріальний, породжений сатаною. Людське тіло вони вважали гріховним, тож прагнули звільнення від його влади через піст, молитву й аскетизм.

Центральною ідеєю було втілення Божества у людині. Вони вірили, що Бог багаторазово «вселяється» у праведників, коли світ потребує оновлення. Кожен «христос» у спільноті вважався носієм Святого Духа.

Хлисти відкидали священство, ікони, культ святих і навіть Святе Письмо, вважаючи, що справжнє слово Боже живе в серці людини, а не в книгах. За переказами, Данило Філіппович навіть наказав утопити всі книги у Волзі, щоб звільнити людей від «мертвих слів».

Обряди та радіння

Хлисти не визнавали церковних служб. Їхні таємні зібрання, які називалися радіннями, відбувалися переважно вночі. Учасники співали духовні пісні, молилися, били себе батогами й кружляли у танці, впадаючи в стан релігійного екстазу. Вважалося, що в цей момент на людину «сходить Святий Дух».

Радіння були серцем їхньої духовної практики — через них вони прагнули безпосереднього зв’язку з Богом, без посередників і догматів.

Ставлення суспільства

У XIX столітті інтерес до хлистів проявили представники російської та української інтелігенції. Їхнє життя досліджували письменники Павло Мельников-Печерський, Василь Розанов, Максим Горький. Поет Микола Клюєв навіть називав себе колишнім хлистом. Одних захоплював їхній духовний екстаз, інших — їхня відмова від державної та церковної влади.

Сьогодні хлистівські громади майже зникли, але їхній вплив простежується у фольклорі, релігійній філософії та навіть у літературі. Вони залишили по собі дивне поєднання містицизму, бунту й віри у внутрішнє Боже світло — ідею, яка для багатьох залишається актуальною й у XXI столітті.

Данило Ігнатенко

The post Хлисти: забута течія духовного християнства в Україні та Росії first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

У 242 році Плотін приєднався до військового походу імператора Гордіана III проти Персії. Метою філософа було не участь у битвах, а прагнення зблизька ознайомитися зі східною філософією – перською та індійською. Проте кампанія завершилася провалом і смертю імператора. Плотін ледве втік до Антіохії, а згодом перебрався до Риму, де й залишився до кінця життя.

Переїзд філософа до столиці імперії, не надто звичної для грецьких філософів, можна тлумачити як свідчення його широких контактів серед римської аристократії. У Римі Плотін швидко здобув авторитет, оточив себе учнями та впливовими друзями, серед яких були й представники сенаторського стану.

Римський період

У Римі Плотін вів життя, сповнене рівноваги, глибини думки та соціальної активності. Його дім був відкритий для молоді, яку він навчав, виховував та опікувався нею згідно з римським законодавством. Він не лише передавав знання, а й піклувався про матеріальні та емоційні потреби своїх вихованців. Його життєва позиція поєднувала внутрішню зосередженість із щирою турботою про ближніх.

Він мав репутацію справедливого посередника у суперечках, ніколи не шукав популярності, був відкритий, лагідний та присутній у повсякденному житті. Його здатність поєднувати глибоке філософське бачення з практичною мудрістю справила враження на багатьох сучасників, зокрема на імператора Галлієна та імператрицю Салонину.

Під впливом ідеалів Платона, Плотін навіть запропонував відновити зруйноване місто в Кампанії й перетворити його на «Платонополь» – зразок ідеальної держави. Хоча імператор відмовив, сама ідея демонструє серйозність наміру Плотіна втілити філософські ідеали в суспільну практику.

Стиль викладання та літературна спадщина

Філософія Плотіна не була лише теорією – це була школа життя. Його викладання відзначалося інтенсивністю, але не формалізованістю. Він розбирав тексти Платона та Арістотеля, коментував їх, висловлював власні судження, а під час обговорень заохочував свободу думки та пошук істини. Його школа не мала фіксованої структури, натомість була дружнім колом однодумців.

Його трактати, написані переважно в останні п’ятнадцять років життя, не призначалися для публікації, а були плодом роздумів для обраного кола. Саме Порфирій зібрав ці тексти, упорядкував їх у шість томів по дев’ять творів у кожному – звідси й назва «Еннеади». Ці праці стали підґрунтям неоплатонізму — одного з найвпливовіших напрямів пізньої античної філософії.

Ставлення до релігії, гностицизму та окультизму

Епоха Плотіна була позначена релігійною строкатістю, окультними віруваннями та зростаючим впливом християнства. Плотін, хоча й не був байдужим до тем духовності, зберігав дистанцію до популярних культів та обрядів. Його релігійність була внутрішньо спрямованою, а не ритуальною. Він допускав існування магії, але не практикував її, вірив у астрологію, але критикував її аморальні крайнощі.

Особливо гостро Плотін реагував на гностицизм – релігійно-філософський рух, що стверджував езотеричне знання як засіб спасіння. Його твори містять серйозну критику гностичних ідей, які він вважав негрецькими, варварськими та аморальними. Плотін захищав цілісність грецької філософської традиції, опираючись на розум, етичну виваженість і інтелектуальний аскетизм.

Плотін завершив епоху грецької філософії, зробивши її центром внутрішній досвід, а не логічну систему. Його філософія, глибоко духовна і водночас гранично раціональна, зберігає актуальність і в наш час, коли пошуки сенсу буття знову виходять на перший план.

Данило Ігнатенко

The post Плотін: коротка біографія first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Творчість і переслідування

Після містичного переживання Беме почав записувати власні роздуми, що поступово перетворилися на об’ємну працю під назвою «Аврора», 1612. У ній він спробував синтезувати теологію, філософію, астрологію та містицизм, шукаючи єдиний принцип буття. Текст поширювався серед його знайомих, поки не потрапив до рук Ґреґорі Ріхтера, пастора Герліца, який звинуватив Беме в теологічній самодіяльності. За його ініціативою міська рада заборонила автору займатися публічним викладом своїх поглядів.

Цей період мовчання тривав кілька років, протягом яких Беме продовжував читати твори філософів, алхіміків та містиків. Його оточення включало лікарів, дворян і освічених ремісників, які ділилися з ним книгами та ідеями. Значний вплив на нього справили праці Парацельса, зокрема, його бачення зв’язку між мікрокосмом людини та макрокосмом природи. Беме не займався практичною алхімією, однак широко використовував її термтани для опису духовних процесів, які, на його думку, мали космічне значення.

Філософський розвиток і ключові твори

Із 1619 року Беме відновив писемну діяльність. Його трактати обережно передавалися з рук у руки у вузького кола читачів. У цей період він написав низку важливих творів, в яких поступово сформував цілісне бачення світобудови. Основною ідеєю залишалася діалектична взаємодія протилежностей : світла і темряви, добра і зла, духу і матерії.

Найбільшою працею Беме стала «Велика таємниця», 1623, у якій він інтерпретував Книгу Буття з позицій містичної філософії. Тут простежується його спроба поєднати біблійний текст із ідеями природного порядку та алхімічної символіки. У цьому ж році він написав працю «Про обрання благодаті», присвячену проблемі свободи волі. У контексті поширення кальвінізму ця тема мала особливе значення, адже Беме заперечував концепцію абсолютної приреченості людини, натомість наголошуючи на ролі внутрішнього вибору і дтаї благодаті.

Світогляд і вплив

Філософія Беме не була системною у звичному розумінні. Його твори — це радше спроби описати містичний досвід за допомогою образів, символів і аналогій, притаманних алхімічній та теологічній традиціям. Він поєднував біблійні уявлення з уявленнями про енергії природи, бачачи світ як арену боротьби та єдності сил, що постійно змінюються, але зберігають внутрішню цілісність.

Данило Ігнатенко

The post Якоб Беме first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Народжений у Лондоні 28 листопада 1757 року в родині ремісника, Блейк зростав у скромних умовах, де раннє залучення до мистецтва поєднувалося з глибокою духовною атмосферою. Його мати, що певний час належала до моравської церкви, принесла в родину чутливість до містичних досвідів, характерну для цього християнського напрямку. Уже з дитинства Блейк переживав інтенсивні візії, які з часом стали фундаментом його філософії уяви як форми істинного пізнання. Для нього видіння ангелів, пророків або «небесного воїнства» були не алегорією, а реальною онтологічною реальністю, з якою він вступав у діалог через образи й тексти.

Навчання в художній школі Генрі Парса і подальше стажування у гравірувальника Джеймса Базіра сприяли розвитку унікального стилю, в якому візуальне мистецтво й література взаємно переплітаються.

Збірки «Пісні невинності» (1789) і «Пісні досвіду» (1794) репрезентують поетичний дуалізм світобачення Блейка. У першій із них переважає дитяча безпосередність, чистота, довіра до Божого порядку, тоді як у другій з’являється трагічна свідомість втрати, розчарування і страждання, викликані людською жорстокістю, соціальними інституціями та духовною деградацією. Саме в рамках цього опозиційного мислення народжуються найвідоміші поезії Блейка, зокрема «Агнець» і «Тигр», що є не лише поетичними мініатюрами, а й глибокими метафізичними медитаціями про природу творіння і зло.

Інша частина спадщини Блейка — його «пророцтва», які включають твори «Видіння дочок Альбіону» (1793), «Перша книга Урізена» (1794), «Мільтон» (1804–1811?) та «Єрусалим» (1804–1820?) — створює автономну міфопоетичну всесвітню структуру. Ці тексти поєднують біблійні алюзії, античні мотиви та авторську онтологію. У центрі цього світу — фігура Альбіону, архетипового Британського Людства, розірваного між раціоналізмом і духовною інтуїцією. Пророчі книги Блейка складні для інтерпретації, однак вони є свідченням його намагання створити альтернативну метафізику, що перевищує раціональні обмеження епохи Просвітництва. Для Блейка раціоналізм і науковий позитивізм були формами духовного поневолення, і саме уяву він вважав ключем до справжньої свободи.

Його техніка створення книжок — гравірування, розфарбування, тиражування і продаж вручну — свідчить про повну художню автономію. Разом із дружиною Кетрін він створював і поширював свої твори без посередництва видавництв, зберігаючи при цьому повний контроль над формою і змістом. Це робить Блейка попередником сучасного незалежного мистецтва, заснованого на концепції «авторської повноти» та міжмедійності.

Соціальна рецепція Блейка за його життя була вкрай обмеженою. Більшість сучасників сприймали його або як ексцентричного мрійника, або як психічно хворого. Лише в другій половині XIX століття, зокрема завдяки зусиллям прерафаелітів та Вільяма Майкла Россетті, Блейк почав визнаватися як важливий культурний діяч. У ХХ столітті, особливо в контексті фрейдистської та юнгіанської традиції, його творчість почали читати як глибоко символічну і психологічну.

Данило Ігнатенко

The post Вільям Блейк – містичний художник і поет романтизму first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Екстаз у містицизмі

Містики різних культур і релігій завжди прагнули досягти стану екстазу, оскільки він вважається піком духовного досвіду. Цей стан дозволяє людині «побачити» Бога або відчути своє єднання з божественним. Для досягнення екстазу використовувалися різні методи, які часто включали чотири основні етапи:

1. Очищення тіла — звільнення від фізичних бажань та пристрастей.
2. Очищення волі — відмова від особистих амбіцій та егоїстичних цілей.
3. Осяяння розуму — духовне просвітлення, коли розум наповнюється божественним світлом.
4. Об’єднання з божественним — остаточне злиття власної істоти з божественною сутністю.

Ці етапи є основою багатьох містичних практик, від християнського містицизму до суфізму та східних духовних шкіл.

Методи досягнення екстазу

Протягом історії люди використовували різні способи для досягнення екстазу. Одним із найвідоміших є танці, які використовуються, наприклад, суфійськими дервішами. Обертання в танці дозволяє їм вийти за межі свідомості та відчути єднання з Богом. Інші методи включають музику, яка в стародавніх ізраїльських пророчих групах допомагала досягти стану, коли учасники відчували присутність Бога.

У деяких традиціях використовувалися заспокійливі засоби або стимулятори. Однак більшість містиків ставилися до таких методів скептично, оскільки вони не забезпечують справжньої духовної трансформації, а лише тимчасову зміну стану свідомості.

Екстаз у стародавніх релігіях

Екстаз був важливою частиною багатьох стародавніх релігій. Наприклад, у Стародавній Греції Піфія, жриця оракула в Дельфах, впадала в екстатичний стан, під час якого вона отримувала послання від бога Аполлона. Ці послання потім інтерпретувалися священиками, щоб допомогти людям уникнути лиха.

У примітивних релігіях екстаз був технікою, яку використовували шамани. Вони вважали, що під час екстазу їхня душа або дух може подорожувати до інших світів, де вони отримують знання та силу для зцілення або трансформації.

Данило Ігнатенко

The post Екстаз: містичний шлях до божественного єднання first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Пані Ірина Богачевська очолює кафедру філософії і педагогіки Київського національного транспортного університету. Науковець є автором понад 90 наукових і навчально-методичних праць.

Ірина Богачевська відповіла на цікаві запитання, запропонувала власну експертну оцінку, розповіла про проблеми у вивченні містичного досвіду.  Релігієзнавець підкреслила, що містицизм часто подається через різноманітні марновірства. Вона застерегла науку від визнання екстрасенсорики, біо-інформаційної медицини, патанауки.

Пані Ірина підкреслила зв’язок наукового світогляду з містицизмом,  нагадала всім про великого фізика Ісаака Ньютона, який не тільки був геніальним науковцем, а також значним містиком. Вона помітила відмінність  східного містицизму від західного,звернула увагу на поєднання містичного досвіду і владних амбіцій.

Багато в чому погляди української релігієзнавиці співпали з ідеями Массімо Інтровіньє. Обоє науковців доводили вирішальну роль неврології в майбутньому дослідженні містицизму. Експерти вивчення релігії висловлювали позицію сучасного релігієзнавства щодо містицизму, також вони дали свої оцінки, поділилися результатами досліджень тощо.

Ірина Богачевська виступила на другий день форуму по містицизму. Її інтерв’ю відзначалося академічністю, строгістю, науковістю і стислістю. Ми дізналися від неї, що вивчення містицизму є складним.

Вона також додала про відмінність містики від містицизму, як вивчення містичного досвіду та  висловила подяку НІІ «Міжнародній долеаналітичній спільноті».

Ольга Степаненко

Спеціально для Суспільного порталу Wake Up

The post Доктор філософських наук Ірина Богачевська розповіла про феномен містицизму на міжнародному науковому симпозіумі «Містицизм як невідома наукова категорія». first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.