Австро-Угорщина була складною багатонаціональною державою, у якій жили німці, угорці, чехи, словаки, хорвати, серби, поляки, українці, румуни та інші народи. Формально монархія існувала як подвійна держава — Австрія та Угорщина мали власні парламенти й уряди, але підпорядковувалися одному монархові з династії Габсбургів. Саме ця подвійність і стала однією з причин майбутнього розпаду.

Війна та криза імперії

Після початку Першої світової війни політичне життя в Австрії фактично завмерло. Австрійський парламент — Рейхсрат був закритий ще у 1914 році й не працював протягом тривалого часу. Водночас угорський парламент у Будапешті продовжував діяльність, а угорські політики дедалі частіше демонстрували небажання підкорятися військовому командуванню у Відні.

Попри це, до 1917 року більшість слов’янських народів імперії ще не виступала відкрито проти влади Габсбургів. Ситуація різко змінилася після Лютневої та Жовтневої революцій у Росії. Події у Петрограді стали прикладом для багатьох політичних рухів Європи. Національні еліти Австро-Угорщини дедалі більше почали говорити про право народів на самовизначення.

Особливо сильний вплив мали заяви президента США Вудро Вільсон. Його знамениті «Чотирнадцять пунктів» фактично підтримували ідею створення національних держав у Центральній Європі. Для чехів, хорватів, словаків та інших народів це стало сигналом, що світові держави готові підтримати їхню незалежність.

Національні рухи виходять на перший план

У травні 1917 року австрійський Рейхсрат був знову скликаний. Саме тоді чеські інтелектуали звернулися до депутатів із маніфестом, у якому закликали створити «демократичну Європу автономних держав». Ці слова стали символом нової епохи.

На тлі економічного виснаження, голоду та військових поразок у суспільстві стрімко зростали радикальні настрої. Соціалістичні ідеї перепліталися з націоналізмом. Кожен народ імперії дедалі більше прагнув власної державності.

У вересні 1918 року австро-угорський уряд спробував урятувати ситуацію, запропонувавши міжнародну мирну конференцію. Але держави Антанти відмовилися від переговорів. Сполучені Штати заявили, що вже виклали свою позицію у принципах Вільсона.

Після капітуляції Болгарії становище Австро-Угорщини стало катастрофічним. 4 жовтня 1918 року Відень звернувся з проханням про перемир’я. Однак відповідь США виявилася нищівною: американський уряд заявив, що тепер підтримує прагнення чехословаків та південних слов’ян до повної незалежності, а не лише автономії.

Імператор Карл і запізнілі реформи

Останній імператор Австро-Угорщини Карл І Австрійский намагався врятувати державу реформами. 16 жовтня 1918 року він проголосив автономію народів Австрійської імперії. Проте цей крок уже не міг змінити ситуацію. Національні рухи зайшли надто далеко.

У Празі чехословацькі політики вже створили власні органи влади. У Загребі аналогічні структури формували південні слов’яни. Монархія почала розвалюватися буквально на очах.

24 жовтня, коли італійська армія розпочала наступ на фронті, у Будапешті виникла Угорська національна рада. Вона вимагала миру та відокремлення Угорщини від Австрії.

28 жовтня у Празі було проголошено незалежність Чехословаччини. У Кракові польські політики заявили про включення Галичини до майбутньої польської держави. Уже наступного дня хорвати проголосили незалежність Хорватії, Славонії та Далмації.

30 жовтня німецькі депутати у Відні оголосили про створення держави Німецька Австрія. Таким чином єдина імперія фактично перестала існувати.

Перемир’я та остаточний крах

3 листопада 1918 року між Антантою та Австро-Угорщиною було підписано перемир’я на віллі Джусті поблизу Падуї. Його умови були надзвичайно важкими. Австро-Угорські війська повинні були залишити не лише окуповані території, а й значну частину власних земель.

Імперія втрачала Південний Тіроль, Істрію, Трієст, Далмацію та інші регіони. Союзники отримували контроль над транспортом і флотом держави. Німецькі війська мали бути вигнані з території колишньої монархії.

Тим часом в Угорщині до влади прийшов Mihály Károlyi. Він намагався відокремити країну від Австрії та домогтися окремого миру для Угорщини.

Останні дні імперії настали у листопаді 1918 року. 11 листопада імператор Карл відмовився від участі в управлінні Австрією, а 13 листопада — Угорщиною. Хоча формально він не зрікся престолу, влада Габсбургів фактично припинилася.

Історичне значення розпаду Австро-Угорщини

Крах Австро-Угорської імперії повністю змінив карту Європи. На її місці виникли нові держави — Чехословаччина, Австрія, Угорщина, Королівство сербів, хорватів і словенців, а також розширена Польща та Румунія.

Розпад імперії став символом завершення епохи старих європейських монархій. Разом із Російською, Османською та Німецькою імперіями Австро-Угорщина стала жертвою Першої світової війни та національних революцій.

Однак нові кордони не вирішили всіх проблем. Центральна Європа залишилася регіоном із численними етнічними конфліктами та суперечками щодо територій. Багато істориків вважають, що саме наслідки розпаду Австро-Угорщини створили передумови для майбутніх криз ХХ століття, включно з Другою світовою війною.

Данило Ігнатенко

The post Розпад Австро-Угорщини: як загинула імперія Габсбургів у 1918 році first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Антоніс ван Дейк походив із заможної антверпенської родини: його батько Франс ван Дейк займався торгівлею шовком. Майбутній художник був сьомою дитиною з дванадцяти. У десятирічному віці він розпочав навчання в майстерні Хендріка ван Балена, а невдовзі опинився під сильним впливом Пітера Пауля Рубенса, який на початку XVII століття став беззаперечним лідером мистецького життя Антверпена.

Найраніша відома робота митця, «Портрет чоловіка» (1613), засвідчує його тяжіння до експресії та драматизму. На початковому етапі творчості він наслідував рубенсівську манеру, однак його колорит був темнішим і теплішим, світлотінь — різкішою, а жести персонажів — більш загостреними. У портретах цього часу переважають напівфігурні зображення патриціїв та їхніх дружин, виконані на нейтральному тлі, пізніше збагаченому архітектурними деталями й аксесуарами.

У 1618 році ван Дейка прийняли до Антверпенської гільдії Святого Луки як майстра. Його талант швидко визнав Рубенс, який не лише співпрацював із ним, а й сприяв першим закордонним поїздкам художника.

Подорожі та творчість в Італії

У 1621 році ван Дейк вирушив до Італії, де оселився насамперед у Генуї — місті, відомому багатими аристократичними родинами, що замовляли йому парадні портрети у повний зріст. Ці твори вирізняються урочистістю, підкресленою розкішшю костюмів і монументальністю композицій.

Під час подорожей Італією митець ознайомився з творчістю венеційських художників, особливо Тиціана, чиї твори справили на нього величезний вплив. В альбомі малюнків, що зберігається нині у Британському музеї, зафіксовані численні начерки з композицій італійських майстрів, що демонструють його інтерес до кольору та живописної свободи. Одним із найвідоміших релігійних творів італійського періоду стала вівтарна картина «Мадонна Розарію» (1624–1627, Палермо), яка поєднує традиції Рубенса з елементами венеційської школи.

Повернення до Антверпена

У 1627 році ван Дейк повернувся на батьківщину. В Антверпені він активно працював над вівтарними образами та портретами, користуючись великим попитом серед аристократів, духовенства й заможних громадян. У цей період сформувалася його знаменита серія графічних і живописних портретів сучасників — так звана «Іконографія», що стала важливим документом доби.

Картини майстра цього часу вирізняються витонченим колоритом, побудованим на поєднанні ніжних відтінків синього, рожевого, сірого та охристого. Його релігійні образи зосереджуються на темах ніжності, материнства та духовної скорботи, віддзеркалюючи настрої Контрреформації.

Англійський період

У 1632 році ван Дейк вдруге прибув до Англії, де його покровителем став король Карл I. Митець отримав титул придворного живописця та був посвячений у лицарі. Він створив численні парадні портрети короля, королеви Генрієтти Марії, придворних та англійської знаті. Його роботи визначили візуальний образ англійського двору напередодні революційних подій середини XVII століття.

Найвідоміші твори англійського періоду — «Карл I на полюванні» (бл. 1635, Лувр, Париж) та «Потрійний портрет Карла I» (1635–1636), створений для скульптора Дж. Л. Берніні. У цих картинах втілено ідеалізований образ монарха як уособлення влади, культури й витонченості.

Ван Дейк помер у Лондоні 9 грудня 1641 року у віці 42 років. Його творчість справила величезний вплив на європейський портретний живопис XVII–XVIII століть, а в Англії заклала основу традиції парадного портрета, яку продовжили Пітер Лелі, Годфрі Неллер та інші.

Іван Гудзенко

The post Антоніс ван Дейк: життя, діяльність, картини first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.