Перемога Карла Анжуйського мала далекосяжні наслідки. Вона поклала край пануванню династії Гогенштауфенів у Південній Італії, значно посилила авторитет папства та започаткувала нову епоху французького впливу на Апеннінському півострові.

У XIII столітті Італія була розділена не лише на численні міста-держави та князівства, а й на два великі політичні угруповання.

Гвельфи підтримували верховенство Папи Римського та виступали за посилення впливу Церкви у світських справах.

Гібеліни, навпаки, були прихильниками імператорської влади та захищали інтереси Священної Римської імперії.

Це протистояння тривало понад два століття й неодноразово призводило до громадянських воєн, змін союзів і масштабних битв. Саме битва при Беневенто стала одним із найважливіших епізодів цієї боротьби.

Манфред Сицилійський — остання надія Гогенштауфенів

Після смерті імператора Фрідріха II влада династії Гогенштауфенів почала слабшати. Його син Манфред спочатку виконував обов’язки регента при своєму племіннику Конрадині, однак згодом сам захопив сицилійський престол.

Манфред виявився здібним, енергійним і рішучим правителем. Він швидко зміцнив свою владу над більшою частиною Південної Італії, спираючись як на німецьке лицарство, так і на мусульманське населення міста Лучера. Сарацинські воїни, які служили в його армії, вважалися одними з найкращих лучників того часу.

Проте його успіхи викликали серйозне занепокоєння папства. Для римських понтифіків Гогенштауфени залишалися головною загрозою незалежності Папської держави.

Поява Карла Анжуйського

Папа Урбан IV вирішив знайти сильного союзника, який міг би остаточно усунути Манфреда. Таким кандидатом став Карл Анжуйський — молодший брат французького короля Людовика IX Святого. За підтримки папства його запросили до Італії та офіційно проголосили законним королем Сицилії.

Для організації військової кампанії Карл отримав фінансову підтримку генуезьких і флорентійських банкірів. Це дозволило сформувати добре оснащене військо, до якого входили французькі лицарі, професійні найманці та італійські гвельфи. Так політичний конфлікт перетворився на відкриту боротьбу за контроль над Південною Італією.

Перед битвою

Манфред зайняв вигідну оборонну позицію на рівнині Гранделла поблизу Беневенто. Його військо складалося з кількох бойових ліній.

Першу становили сарацинські лучники та легка кіннота, якими Манфред командував особисто.

Другу і третю — важкоозброєні німецькі лицарі, італійські гібеліни та інші союзники.

Карл Анжуйський зробив ставку на дисципліну своєї піхоти та потужний удар французької важкої кавалерії.

Перебіг битви

На початку бою французька піхота рушила вперед, однак була атакована сарацинськими лучниками та легкою кіннотою Манфреда.

Перший удар виявився успішним. Французькі піхотинці зазнали значних втрат і були змушені відступити.

Французька важка кавалерія під командуванням Філіпа Монфорського атакувала сарацинів. Легка кіннота не змогла витримати зіткнення із закутими в обладунки лицарями й була майже повністю розгромлена. Щоб переломити хід битви, Манфред кинув у бій свої головні сили — німецьких лицарів та італійських гібелінів.

Спочатку вони досягли певного успіху. Їхня важка кіннота прорвала французькі ряди й завдала противнику значних втрат. Проте чисельна перевага війська Карла Анжуйського поступово почала даватися взнаки. Запеклі бої виснажили лицарів Манфреда, які один за одним гинули під ударами французьких військ.

Суперечки навколо поведінки італійської кінноти

Одним із найбільш дискусійних моментів битви залишається роль італійської кавалерії Манфреда.

За одними джерелами, вона здійснила спробу обійти французів із флангу, але була швидко розгромлена. Інші історики припускають, що частина італійських лицарів, побачивши загибель німецьких союзників, залишила поле бою ще до завершення битви. Водночас твердження про масову боягузливість союзників Манфреда вважається перебільшенням. Чимало італійських дворян билися до кінця. Багато з них були вбиті або потрапили в полон, серед них Джордано Англонський та П’єразіно Уберті.

Загибель Манфреда

Коли стало очевидно, що битва програна, Манфред не залишив поле бою.

Він продовжив битися разом зі своїми лицарями до останнього. Після завершення бою його тіло знайшли серед загиблих воїнів. Оскільки Манфред був відлучений від Церкви, йому не дозволили християнського поховання. Його поховали біля мосту через річку Калоре неподалік місця загибелі. Пізніше ця історія отримала несподіване літературне продовження.

У своїй «Божественній комедії», зокрема в третій пісні «Чистилища», Данте Аліг’єрі зобразив Манфреда як правителя, який щиро покаявся перед смертю. Таким чином поет підкреслив, що милосердя Боже може бути вищим за людські церковні вироки.

Наслідки битви

Перемога Карла Анжуйського докорінно змінила політичний баланс сил в Італії.

Найважливішими наслідками стали:

• фактичне знищення влади династії Гогенштауфенів у Південній Італії;
• встановлення влади Анжуйської династії;
• значне посилення міжнародного авторитету папства;
• ослаблення позицій прихильників Священної Римської імперії;
• перерозподіл політичних союзів між італійськими містами.

Хоча боротьба між гвельфами та гібелінами тривала ще багато десятиліть, саме Беневенто стало переломним моментом, після якого вплив Гогенштауфенів уже не зміг відродитися.

Битва при Беневенто була не просто військовою перемогою однієї армії над іншою. Вона символізувала завершення цілої політичної епохи. Саме після цієї битви папство досягло найвищого рівня впливу на політичне життя Італії, тоді як французька династія Анжу отримала можливість створити нову державу на півдні півострова.

Данило Ігнатенко

The post Битва при Беневенто (1266) — причини, перебіг, наслідки та історичне значення first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Проте його правління було сповнене суперечностей. Він зміцнив державу, відновив Константинополь і врятував імперію від західного вторгнення, але водночас його політика сприяла занепаду візантійських володінь у Малій Азії. Саме за його життя були закладені передумови майбутнього піднесення турків, які через два століття покладуть край існуванню Візантії.

Відновлення столиці імперії

Після повернення Константинополя Михайло VIII отримав державу, яка існувала більше на папері, ніж у реальності. Місто було виснажене латинським пануванням, багато кварталів лежали в руїнах, населення скоротилося, а економіка перебувала у кризі.

Імператор розпочав масштабну програму відновлення. Він наказав ремонтувати укріплення, відновлювати громадські споруди та заселяти покинуті райони міста. Особлива увага приділялася обороні столиці, адже загроза нового латинського вторгнення залишалася цілком реальною. Водночас Михайло прагнув відродити торгівлю. Для цього він надав широкі привілеї італійським купцям, насамперед генуезцям, які допомогли йому повернути Константинополь. Завдяки отриманим пільгам вони швидко створили потужну торговельну колонію в Галаті на протилежному березі Золотого Рогу.

Генуя та Венеція: боротьба за багатства Сходу

Підтримка Генуї мала свою ціну. Незабаром генуезці захопили значну частину торгівлі, яка раніше перебувала під контролем Венеції. Галата перетворилася на фактично незалежний торговий центр, що приносив величезні прибутки італійцям.

Суперництво між Генуєю та Венецією перетворило Східне Середземномор’я на арену безперервної боротьби. Хоча обидві морські республіки формально були союзниками або партнерами Візантії в різні періоди, найбільше від їхніх конфліктів страждала саме імперія.

Михайлу VIII вдалося повернути деякі території в Греції та на островах Егейського моря, однак ці успіхи не забезпечили значного зростання державних доходів. Більше того, постійні військові кампанії вимагали величезних витрат і виснажували казну.

Загроза із Заходу: Карл Анжуйський

Найнебезпечнішим ворогом Михайла VIII став Карл Анжуйський. Після захоплення Сицилії в 1266 році він поставив собі за мету знищення відродженої Візантійської імперії та відновлення латинського панування в Константинополі.

Карл створив широку коаліцію прихильників нового хрестового походу. Його підтримували латинські правителі Греції, Венеція та багато західноєвропейських політичних сил. Він позиціонував себе як захисник католицької церкви та борець проти «грецьких схизматиків». Перед Михайлом VIII постала надзвичайно складна проблема: військових ресурсів для прямого протистояння такій коаліції було недостатньо.

Церковна унія як політична зброя

Щоб нейтралізувати загрозу нового хрестового походу, імператор вдався до сміливого дипломатичного кроку. Він запропонував підпорядкувати Константинопольську церкву владі папи римського та відновити церковну єдність між Сходом і Заходом.

У 1274 році на Другий Ліонський собор візантійська делегація офіційно визнала верховенство папи від імені імператора. Для західного світу це означало, що головна причина для нового хрестового походу формально зникла.

Однак усередині імперії така політика викликала справжній вибух обурення. Більшість православного духовенства, ченців і мирян категорично відкидали підпорядкування Риму. Михайлу довелося переслідувати опонентів, ув’язнювати незгодних та придушувати спротив. У результаті імператор дедалі більше втрачав підтримку власного народу, хоча його дипломатія певний час успішно стримувала західну агресію.

Сицилійська вечірня

У 1281 році Карл Анжуйський розпочав підготовку нового масштабного вторгнення до Візантії. До його союзу входили Венеція, Сербія, Болгарія та кілька грецьких правителів.

Здавалося, що імперія опинилася на межі катастрофи. Проте доля втрутилася несподіваним чином.

У 1282 році на Сицилії спалахнуло повстання, відоме як Сицилійська вечірня. Місцеве населення піднялося проти французького панування Карла Анжуйського. У конфлікт втрутився Петро III Арагонський, який захопив Сицилію.

Внаслідок цих подій плани вторгнення до Константинополя були зірвані. Візантійська дипломатія також відіграла певну роль у підтримці противників Карла.

Наприкінці того ж року Михайло VIII помер. Він залишив імперію врятованою від найнебезпечнішої західної загрози, але водночас втратив довіру багатьох підданих, які вважали його зрадником православної віри.

Занедбання Анатолії та турецька небезпека

Поки імператор зосереджував усі сили на боротьбі із Заходом, ситуація на сході стрімко погіршувалася.

Прикордонні війська в Малій Азії скорочувалися або переводилися до Європи. Цим скористалися турецькі племена, які рухалися на захід після монгольських завоювань. Подібно до сельджуків у XI столітті, нові турецькі переселенці зустріли слабкий опір. Деякі місцеві греки навіть співпрацювали з ними через невдоволення політикою Константинополя. До кінця правління Михайла VIII турки вже контролювали значну частину внутрішніх районів Західної Анатолії. Вони здійснювали набіги на родючі землі, руйнували торговельні шляхи та поступово створювали власні князівства.

Криза армії та економіки

Ще однією проблемою стала деградація військової системи імперії.

За часів династії Комнінів основу армії становили місцеві військові поселенці, які отримували землю в обмін на службу. За Михайла VIII ця система поступово руйнувалася.

Проної — земельні володіння військової знаті — дедалі частіше ставали спадковою власністю. Їхні власники уникали військової служби або отримували звільнення від неї. У результаті уряд змушений був дедалі більше покладатися на дорогих найманців.

Витрати на утримання армій у Європі, субсидії союзникам і постійні дипломатичні кампанії серйозно виснажили фінанси держави. Економічні труднощі, що виникли за його правління, відчувалися ще багато десятиліть після його смерті.

Данило Ігнатенко

The post Михайло VIII Палеолог: імператор, який відродив Візантію та врятував Константинополь first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.