Саме XV і початок XVI століття стали періодом найбільшої могутності Папської області. Деякі папи без вагань використовували військову силу, щоб зміцнити свою державу, тоді як інші підпорядковували церковну політику інтересам власних родин. Проте вже із середини XVI століття ситуація почала змінюватися. Реформація, зростання могутності європейських монархій та посилення іспанського впливу в Італії поступово перетворили Папську область із провідної політичної сили на одну з багатьох держав Апеннінського півострова.

Відновлення папської влади після Великої схизми

Обрання папи Мартина V у 1417 році завершило майже сорокарічну Велику західну схизму, під час якої одночасно існувало кілька претендентів на папський престол. Новому понтифіку дісталася держава, яка перебувала у складному становищі. Значна частина Папської області фактично контролювалася місцевими князями, аристократичними родами або впливовими містами, що користувалися слабкістю центральної влади.

Мартін V поставив перед собою завдання відновити єдність папської держави. Він реформував адміністрацію, поступово повертав контроль над втраченими територіями й зміцнював авторитет папства серед італійських правителів. Його наступники продовжили цей курс, розглядаючи Папську область не лише як духовний центр католицизму, а й як повноцінну європейську державу зі своїми політичними інтересами.

Сикст IV і боротьба за світську владу

Одним із найсуперечливіших пап цього періоду став Сикст IV, який правив у 1471–1484 роках. Його понтифікат став яскравим прикладом того, наскільки тісно перепліталися церковна та світська політика в епоху Відродження. Сикст IV активно призначав своїх родичів на найвищі церковні та державні посади, використовуючи папську владу для зміцнення становища власної сім’ї. Така практика, відома як непотизм, була поширеним явищем того часу, однак саме за Сикста IV вона набула особливо великих масштабів.

Водночас папа прагнув посилити політичний вплив Рима на всю Центральну Італію. Він активно втручався у внутрішні справи інших держав, підтримував різноманітні політичні союзи й навіть змови проти своїх противників. Найвідомішою стала змова проти флорентійської родини Медічі, яка на той час була однією з наймогутніших династій Італії. Хоча цей задум не досяг поставленої мети, він засвідчив, що папство дедалі частіше діяло як звичайна європейська держава, використовуючи політичні інтриги для досягнення власних цілей.

Олександр VI і амбіції родини Борджіа

Ще більш суперечливим став понтифікат Олександра VI (1492–1503), представника знаменитої іспанської родини Борджіа. Його правління нерідко вважають одним із найбільш політизованих в історії папства. Для Олександра VI зміцнення Папської області було нерозривно пов’язане з особистими інтересами його сім’ї.

Головною політичною фігурою цього часу став син папи — Чезаре Борджіа. За підтримки батька він розпочав масштабну кампанію із завоювання князівств Центральної Італії, прагнучи створити власну сильну державу. Використовуючи дипломатію, військову силу та союзи з французькими правителями, Чезаре підкорив низку міст і князівств Романьї, значно посиливши вплив папства в регіоні.

Попри значні військові успіхи, цей проєкт виявився недовговічним. Після смерті Олександра VI політична система, побудована навколо особистої влади Борджіа, швидко розпалася. Проте кампанії Чезаре стали важливим етапом у процесі централізації Папської області та продемонстрували, наскільки далеко папство було готове зайти у боротьбі за світське панування.

Юлій II — «папа-войовник»

Найбільшої могутності Папська область досягла за понтифікату Юлія II (1503–1513), якого сучасники часто називали «папою-войовником». На відміну від багатьох попередників, він особисто очолював військові походи, не боячись перебувати на полі бою разом із солдатами. Його головною метою було відновлення повного контролю над папськими територіями та вигнання іноземних держав із Центральної Італії.

Завдяки серії успішних військових кампаній Юлію II вдалося значно розширити Папську область. На піку своєї могутності вона простягалася від Парми й Болоньї на півночі через Романью, Марке та Умбрію до Кампанії на південь від Рима. Значна частина цих територій була повернута саме завдяки військовим експедиціям, які папа організовував особисто.

Проте діяльність Юлія II не обмежувалася війнами. Саме за його правління розпочалося масштабне будівництво нового собору Святого Петра в Римі, до роботи над яким були залучені найвидатніші майстри доби Відродження. Таким чином, його понтифікат поєднав військову експансію з розквітом мистецтва й архітектури.

Папська область у добу Відродження

На початку XVI століття Папська область залишалася однією з найвпливовіших держав Італії. Папи були активними учасниками Італійських воєн, укладали союзи з Францією, Іспанією, Священною Римською імперією та іншими державами. Водночас саме Рим став одним із головних центрів європейського Відродження.

Папський двір фінансував будівництво величних храмів, розвиток університетів, бібліотек і художніх майстерень. Саме в цей період працювали такі митці, як Мікеланджело, Рафаель і Браманте, чиї твори й сьогодні визначають вигляд Ватикану та Рима. Завдяки цьому Папська область була не лише політичним, а й одним із найважливіших культурних центрів Європи.

Причини занепаду

Попри зовнішню могутність, уже в другій половині XVI століття папська держава почала поступово втрачати свій політичний авторитет. Однією з головних причин стала Реформація, яка розпочалася після виступу Мартіна Лютера в 1517 році. Значна частина Європи відмовилася визнавати владу римського папи, що суттєво послабило міжнародний вплив Святого Престолу.

Одночасно в Італії посилювалася роль великих європейських держав, насамперед Іспанії. У XVII столітті іспанська монархія контролювала значну частину Апеннінського півострова й дедалі активніше втручалася в італійську політику. На цьому тлі Папська область поступово перетворилася лише на одну з кількох невеликих держав Італії, поступившись провідними позиціями могутнім європейським монархіям.

До кінця XVIII століття папська влада залишалася важливою в релігійному житті католицького світу, однак її політичне значення вже було значно меншим, ніж у добу Середньовіччя чи раннього Відродження. Подальші потрясіння, пов’язані з Французькою революцією та наполеонівськими війнами, остаточно змінили політичну карту Італії й започаткували завершальний етап історії Папської області.

Данило Ігнатенко

The post Папська область у XV–XVIII століттях: від могутності пап-правителів до занепаду перед Французькою революцією first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історія Папської області нерозривно пов’язана з розвитком середньовічної Європи. Вона стала результатом занепаду Західної Римської імперії, боротьби з варварськими народами, суперництва між папами та імператорами, а також складної політики італійських міст-держав. Саме існування папської держави зробило понтифіків одними з найвпливовіших політичних діячів Середньовіччя, дозволяючи їм брати активну участь не лише в церковному, а й у світському житті Європи.

Витоки папської світської влади

Перші передумови виникнення Папської області з’явилися ще в IV столітті, коли римські єпископи почали накопичувати значні земельні володіння навколо Рима. Ці маєтки отримали назву «Спадщина Святого Петра» й забезпечували матеріальну основу діяльності папства. Однак у той час папи ще не були незалежними правителями, адже Італія залишалася частиною Римської, а згодом Візантійської імперії.

Після падіння Західної Римської імперії у V столітті становище пап поступово змінилося. Центральна влада в Італії фактично перестала існувати, а населення дедалі частіше зверталося до римських понтифіків не лише як до духовних лідерів, а й як до захисників від зовнішніх загроз. Одним із перших пап, який проявив себе як політичний діяч, був Лев I Великий. У 452 році він особисто зустрівся з гунським правителем Аттілою й, за переказами, переконав його відмовитися від походу на Рим.

Не менш важливу роль відіграв Григорій I Великий (590–604). Він реформував систему управління папськими маєтками, організував благодійну діяльність і фактично перебрав на себе частину функцій державної влади, коли Італія потерпала від нападів лангобардів. Попри це папи ще довго залишалися формальними підданими візантійських імператорів.

Народження Папської області

Справжня історія Папської області розпочалася в середині VIII століття. У цей час відносини між папством і Візантійською імперією різко погіршилися. Причинами стали збільшення імперських податків, політика іконоборства, яку проводили візантійські імператори, а також нездатність Константинополя ефективно захищати Італію від нападів лангобардів.

Коли у 750-х роках лангобарди наблизилися до Рима, папа Стефан II звернувся по допомогу до франкського правителя Піпіна III Короткого. Франкський король здійснив військовий похід до Італії, розгромив лангобардів і в 756 році передав папству значну частину завойованих територій. Ця подія увійшла в історію як Дар Піпіна й вважається офіційною датою заснування Папської області.

Невдовзі лангобардський король Айстульф визнав передачу земель папі за Павійським договором. До нової держави увійшли Римська область, Равенна, Пентаполіс уздовж Адріатичного узбережжя та інші території Центральної Італії. Саме тоді папа вперше став не лише духовним лідером, а й світським правителем власної держави.

Дар Костянтина та зміцнення папських претензій

Приблизно в той самий період у Римі з’явився документ, який відіграв величезну роль у політичній історії Середньовіччя, — так званий Дар Костянтина. У ньому стверджувалося, що імператор Костянтин Великий нібито передав папам владу над Західною Римською імперією. Лише в добу Відродження було доведено, що цей документ є підробкою, створеною значно пізніше.

Попри це, протягом багатьох століть Дар Костянтина використовувався як важливий аргумент на користь папських претензій на світську владу. Його доповнювали реальні акти франкських правителів — Карла Великого, Людовіка Благочестивого та Лотаря I, які підтверджували й розширювали територіальні володіння Святого Престолу.

Папська область у добу Середньовіччя

У IX–XI століттях Папська область переживала складний період. Після розпаду імперії Каролінгів вплив центральної влади ослаб, а самі папи часто залежали від могутніх римських аристократичних родів. Попри це, папська держава збереглася, хоча її політичне становище залишалося нестабільним.

Новим викликом стало протистояння зі Священною Римською імперією. У XI–XIII століттях між папами та німецькими імператорами розгорілася тривала боротьба за верховенство в християнському світі. Одним із найвідоміших епізодів цього протистояння стала суперечка про інвеституру (1078–1122), під час якої сторони сперечалися, хто має право призначати єпископів — імператор чи папа.

Додаткові труднощі виникли через спадщину могутньої графині Матильди Тосканської. Вона спочатку передала свої землі папству, але згодом змінила заповіт на користь імператора Генріха V. Це стало причиною багаторічних територіальних суперечок.

Розширення папських володінь

Попри численні конфлікти, у XII–XIII століттях Папська область навіть розширила свої кордони. Папи активно використовували дипломатію та союзи з іншими правителями. Наприкінці XI століття завдяки союзу з норманами до папських володінь приєднали герцогство Беневенто.

Особливо значних успіхів досяг папа Інокентій III (1198–1216), один із найвпливовіших понтифіків Середньовіччя. Скориставшись боротьбою між представниками династії Гогенштауфенів та їхнім суперником Оттоном IV за імператорський престол, він зміцнив контроль над Центральною Італією. Саме тоді папство отримало визнання своїх прав на герцогство Сполето та зміцнило позиції в Анконській області.

Проте в цей самий час дедалі більшого значення набували незалежні міські комуни. Якщо в Північній Італії папи нерідко підтримували їхню боротьбу проти імператорів, то в самій Папській області вони виступали проти спроб міст здобути самоврядування. Особливо гостро ситуація загострилася в Римі, де у XII столітті навіть спалахнуло повстання проти папської влади.

Авіньйонське папство та криза влади

На початку XIV століття папський престол був перенесений із Рима до французького Авіньйона. Період Авіньйонського папства (1309–1377) став одним із найскладніших в історії Папської області. Через тривалу відсутність понтифіків їхній контроль над італійськими територіями значно послабився.

У цей час папські представники втрачали владу в багатьох містах. Болонья, Флоренція та інші комуни дедалі активніше виступали проти Святого Престолу. У самому Римі точилася боротьба між аристократичними родами Орсіні та Колонна, а в 1347 році політичний діяч Кола ді Рієнцо навіть проголосив короткочасну республіку.

Щоб повернути контроль над Папською областю, папи вдалися до військових заходів. Найуспішнішим полководцем цього часу став кардинал Гіль Альварес Каррільйо де Альборнос, який упродовж кампанії 1353–1363 років поступово відвоював майже всі втрачені території. Пізніше дипломатичні місії кардинала Роберта Женевського допомогли підготувати повернення папства до Рима.

Велика західна схизма

Повернення пап до Рима не означало завершення кризи. Уже в 1378 році після смерті папи Григорія XI розпочалася Велика західна схизма — один із найглибших розколів в історії Католицької церкви. Одночасно існували папи в Римі та Авіньйоні, а після Пізанського собору 1409 року з’явився ще й третій претендент на престол Святого Петра.

Протягом майже сорока років Європа була поділена між різними папськими престолами, що негативно позначилося і на політичному становищі Папської області. Лише Констанцький собор (1414–1418) поклав край розколу, усунувши суперників і обравши єдиного законного папу — Мартина V. Це дозволило поступово відновити централізоване управління папською державою.

Протягом більш ніж тисячі років Папська область була унікальним політичним утворенням, у якому духовна й світська влада поєднувалися в руках однієї особи. Завдяки цьому папи стали одними з найвпливовіших політичних діячів середньовічної Європи. Вони виступали арбітрами між монархами, організаторами хрестових походів, покровителями науки, освіти й мистецтва, а також правителями власної держави.

Разом із тим світська влада нерідко втягувала папство у війни, дипломатичні інтриги та конфлікти з імператорами, королями й італійськими містами. Саме ця подвійна роль пап визначила значну частину політичної історії Європи від раннього Середньовіччя до доби Нового часу.

Іван Гудзенко

The post Папська область: історія держави римських пап від VIII століття до об’єднання Італії first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Флоренція наприкінці XIV століття

У XIV столітті Флоренція була одним із найбільших торговельних і фінансових центрів Європи. Саме тут працювали відомі банкірські родини, розвивалися ремесла, активно торгували тканинами, а виробництво вовни стало основою міської економіки. Політичне життя міста контролювали великі гільдії — об’єднання купців, банкірів і заможних ремісників. Саме вони формували уряд, ухвалювали закони та визначали економічну політику.

Однак поряд із заможними городянами існували десятки тисяч найманих працівників, які не мали власних майстерень і не входили до жодної впливової гільдії. Найнижче становище займали чомпі — чесальники вовни. Їхня праця була важкою, низькооплачуваною та майже не давала можливостей для соціального зростання. Попри те що саме вони були важливою частиною текстильного виробництва, політичних прав ці робітники практично не мали.

Причини повстання

Наприкінці 1370-х років економічні труднощі, високі податки та боротьба між різними угрупованнями всередині правлячих гільдій створили атмосферу політичної нестабільності. Конфлікти між представниками міської еліти послабили владу настільки, що незадоволення почали відкрито висловлювати представники нижчих верств населення.

Наприкінці червня 1378 року простих ремісників і робітників закликали підтримати виступ однієї з політичних фракцій. Проте дуже швидко вони почали діяти самостійно, висуваючи вже власні вимоги. До Синьйорії — виконавчої ради Флоренції — надходили петиції, у яких повсталі вимагали справедливішої податкової системи, більшого представництва у владі та права створювати власні професійні гільдії для тих ремісників, які досі були позбавлені такого права.

Хто такі чомпі?

Назва «чомпі» (італ. Ciompi) походить від робітників, які займалися чесанням вовни перед її подальшою обробкою. Вони виконували одну з найважчих операцій у виробництві тканин, але при цьому отримували мінімальну оплату й не користувалися жодними політичними привілеями.

На відміну від власників майстерень або купців, чомпі не могли вступити до впливових ремісничих об’єднань, що автоматично позбавляло їх можливості брати участь в управлінні містом. Саме тому їхній протест був не лише економічним, а й політичним.

Захоплення влади

22 липня 1378 року ситуація перейшла у відкритий конфлікт. Нижчі верстви населення силою захопили урядові установи Флоренції та змусили стару владу поступитися.

Одним із символів повстання стало призначення чесальника вовни Мікеле ді Ландо на посаду гонфалоньєра правосуддя — найвищу виконавчу посаду у Флорентійській республіці. Для середньовічної Європи це було безпрецедентне явище: вперше людина незнатного походження очолила уряд одного з найбагатших міст континенту.

Новий уряд здійснив низку реформ. Найважливішою стала легалізація нових гільдій, завдяки чому чомпі та інші незаможні ремісники вперше отримали офіційне політичне представництво. Фактично влада почала враховувати інтереси всіх соціальних груп, а не лише заможних купців і банкірів.

Перший демократичний експеримент

Історики нерідко називають уряд, створений після повстання чомпі, одним із найдемократичніших у середньовічній Флоренції. Хоча сучасне поняття демократії суттєво відрізняється від середньовічних політичних моделей, уперше в управлінні містом були представлені не лише великі та малі гільдії, а й найнижчі прошарки міського населення.

Новий порядок засвідчив, що навіть найбідніші ремісники можуть стати політичною силою. Водночас він продемонстрував, наскільки складно було поєднати інтереси різних соціальних груп у місті, де економічна нерівність залишалася дуже великою.

Наслідки повстання

Після придушення виступу влада негайно ліквідувала гільдію чомпі, позбавивши її членів будь-якого політичного представництва. Уже протягом наступних чотирьох років у Флоренції було повністю відновлено домінування великих гільдій, які знову контролювали уряд і економіку міста.

Хоча більшість реформ було скасовано, самі події 1378 року змусили флорентійську еліту серйозніше ставитися до соціального невдоволення. Повстання показало, що ігнорування проблем найбідніших мешканців може призвести до масштабної політичної кризи.

Данило Ігнатенко  

The post Повстання чомпі (1378) first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Гвельфи та гібеліни — дві політичні сили середньовічної Італії

Щоб зрозуміти значення битви при Кампальдіно, необхідно звернутися до історії боротьби між гвельфами та гібелінами. Протягом XII–XIII століть більшість італійських міст була втягнута у політичне протистояння між прихильниками Папи Римського та імператора Священної Римської імперії. Гвельфи виступали за зміцнення папської влади та широку автономію міських комун, тоді як гібеліни підтримували імператора й прагнули посилення його впливу на Апеннінському півострові. Цей конфлікт розколював не лише окремі міста, а й цілі родини, породжував численні війни та визначав політичний розвиток Італії протягом кількох століть. Флоренція поступово стала одним із головних центрів гвельфського руху, тоді як Ареццо залишалося важливим оплотом гібелінів.

Причини битви

Безпосереднім приводом до конфлікту стали події 1287 року, коли гібеліни захопили владу в Ареццо та вигнали місцевих прихильників гвельфів. Вигнанці звернулися по допомогу до Флоренції, яка побачила в цьому можливість не лише підтримати своїх політичних союзників, а й послабити давнього суперника. До флорентійців приєдналися союзні міста Пістоя, Лукка та Болонья, а також невеликий військовий контингент, надісланий Карлом II Неаполітанським, який був одним із найвпливовіших лідерів гвельфської партії в Італії. Таким чином, майбутня битва перетворилася на масштабне зіткнення двох політичних таборів, а не лише двох міст.

Перебіг битви

11 червня 1289 року армії зустрілися на рівнині Кампальдіно поблизу сучасного міста Поппі в Тоскані. Обидві сторони мали значні сили, основу яких становила важка кіннота та піхота. Бій розпочався із запеклого зіткнення передових загонів, після чого основні сили вступили у тривалу боротьбу. Вирішальним моментом стала кавалерійська атака флорентійців, яка змогла прорвати бойові порядки ареццінців. Гібелінське військо втратило організованість, і битва швидко перетворилася на відступ, що завершився повною поразкою Ареццо. Перемога дісталася Флоренції ціною значних втрат, однак її політичне значення виявилося набагато важливішим за військові втрати.

Наслідки перемоги Флоренції

Перемога при Кампальдіно стала важливою віхою в історії Тоскани. Вона суттєво послабила політичний і військовий вплив Ареццо та всієї партії гібелінів у регіоні. Водночас Флоренція зміцнила своє становище як провідна політична сила Центральної Італії. Саме після цієї перемоги почався тривалий період домінування флорентійських гвельфів, який згодом створив умови для економічного піднесення міста. Уже в наступні десятиліття Флоренція перетворилася на один із найбільших торговельних, фінансових і культурних центрів Європи, а згодом стала колискою епохи Відродження.

Битва при Кампальдіно стала не просто черговим військовим зіткненням між італійськими містами. Вона символізувала завершення одного з важливих етапів боротьби між гвельфами та гібелінами в Тоскані. Перемога Флоренції змінила політичний баланс сил у регіоні, сприяла занепаду впливу проімперської партії та зміцнила позиції прихильників папства. Крім того, ця подія стала одним із кроків на шляху до формування могутньої Флорентійської республіки, яка в наступні століття відіграла визначну роль у розвитку європейської культури, науки та мистецтва.

Данило Ігнатенко

The post Битва при Кампальдіно (1289): вирішальна перемога Флоренції та занепад влади гібелінів у Тоскані first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Перемога Карла Анжуйського мала далекосяжні наслідки. Вона поклала край пануванню династії Гогенштауфенів у Південній Італії, значно посилила авторитет папства та започаткувала нову епоху французького впливу на Апеннінському півострові.

У XIII столітті Італія була розділена не лише на численні міста-держави та князівства, а й на два великі політичні угруповання.

Гвельфи підтримували верховенство Папи Римського та виступали за посилення впливу Церкви у світських справах.

Гібеліни, навпаки, були прихильниками імператорської влади та захищали інтереси Священної Римської імперії.

Це протистояння тривало понад два століття й неодноразово призводило до громадянських воєн, змін союзів і масштабних битв. Саме битва при Беневенто стала одним із найважливіших епізодів цієї боротьби.

Манфред Сицилійський — остання надія Гогенштауфенів

Після смерті імператора Фрідріха II влада династії Гогенштауфенів почала слабшати. Його син Манфред спочатку виконував обов’язки регента при своєму племіннику Конрадині, однак згодом сам захопив сицилійський престол.

Манфред виявився здібним, енергійним і рішучим правителем. Він швидко зміцнив свою владу над більшою частиною Південної Італії, спираючись як на німецьке лицарство, так і на мусульманське населення міста Лучера. Сарацинські воїни, які служили в його армії, вважалися одними з найкращих лучників того часу.

Проте його успіхи викликали серйозне занепокоєння папства. Для римських понтифіків Гогенштауфени залишалися головною загрозою незалежності Папської держави.

Поява Карла Анжуйського

Папа Урбан IV вирішив знайти сильного союзника, який міг би остаточно усунути Манфреда. Таким кандидатом став Карл Анжуйський — молодший брат французького короля Людовика IX Святого. За підтримки папства його запросили до Італії та офіційно проголосили законним королем Сицилії.

Для організації військової кампанії Карл отримав фінансову підтримку генуезьких і флорентійських банкірів. Це дозволило сформувати добре оснащене військо, до якого входили французькі лицарі, професійні найманці та італійські гвельфи. Так політичний конфлікт перетворився на відкриту боротьбу за контроль над Південною Італією.

Перед битвою

Манфред зайняв вигідну оборонну позицію на рівнині Гранделла поблизу Беневенто. Його військо складалося з кількох бойових ліній.

Першу становили сарацинські лучники та легка кіннота, якими Манфред командував особисто.

Другу і третю — важкоозброєні німецькі лицарі, італійські гібеліни та інші союзники.

Карл Анжуйський зробив ставку на дисципліну своєї піхоти та потужний удар французької важкої кавалерії.

Перебіг битви

На початку бою французька піхота рушила вперед, однак була атакована сарацинськими лучниками та легкою кіннотою Манфреда.

Перший удар виявився успішним. Французькі піхотинці зазнали значних втрат і були змушені відступити.

Французька важка кавалерія під командуванням Філіпа Монфорського атакувала сарацинів. Легка кіннота не змогла витримати зіткнення із закутими в обладунки лицарями й була майже повністю розгромлена. Щоб переломити хід битви, Манфред кинув у бій свої головні сили — німецьких лицарів та італійських гібелінів.

Спочатку вони досягли певного успіху. Їхня важка кіннота прорвала французькі ряди й завдала противнику значних втрат. Проте чисельна перевага війська Карла Анжуйського поступово почала даватися взнаки. Запеклі бої виснажили лицарів Манфреда, які один за одним гинули під ударами французьких військ.

Суперечки навколо поведінки італійської кінноти

Одним із найбільш дискусійних моментів битви залишається роль італійської кавалерії Манфреда.

За одними джерелами, вона здійснила спробу обійти французів із флангу, але була швидко розгромлена. Інші історики припускають, що частина італійських лицарів, побачивши загибель німецьких союзників, залишила поле бою ще до завершення битви. Водночас твердження про масову боягузливість союзників Манфреда вважається перебільшенням. Чимало італійських дворян билися до кінця. Багато з них були вбиті або потрапили в полон, серед них Джордано Англонський та П’єразіно Уберті.

Загибель Манфреда

Коли стало очевидно, що битва програна, Манфред не залишив поле бою.

Він продовжив битися разом зі своїми лицарями до останнього. Після завершення бою його тіло знайшли серед загиблих воїнів. Оскільки Манфред був відлучений від Церкви, йому не дозволили християнського поховання. Його поховали біля мосту через річку Калоре неподалік місця загибелі. Пізніше ця історія отримала несподіване літературне продовження.

У своїй «Божественній комедії», зокрема в третій пісні «Чистилища», Данте Аліг’єрі зобразив Манфреда як правителя, який щиро покаявся перед смертю. Таким чином поет підкреслив, що милосердя Боже може бути вищим за людські церковні вироки.

Наслідки битви

Перемога Карла Анжуйського докорінно змінила політичний баланс сил в Італії.

Найважливішими наслідками стали:

• фактичне знищення влади династії Гогенштауфенів у Південній Італії;
• встановлення влади Анжуйської династії;
• значне посилення міжнародного авторитету папства;
• ослаблення позицій прихильників Священної Римської імперії;
• перерозподіл політичних союзів між італійськими містами.

Хоча боротьба між гвельфами та гібелінами тривала ще багато десятиліть, саме Беневенто стало переломним моментом, після якого вплив Гогенштауфенів уже не зміг відродитися.

Битва при Беневенто була не просто військовою перемогою однієї армії над іншою. Вона символізувала завершення цілої політичної епохи. Саме після цієї битви папство досягло найвищого рівня впливу на політичне життя Італії, тоді як французька династія Анжу отримала можливість створити нову державу на півдні півострова.

Данило Ігнатенко

The post Битва при Беневенто (1266) — причини, перебіг, наслідки та історичне значення first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.