Французьке проникнення до В’єтнаму розпочалося ще в XIX столітті. До кінця століття французи встановили контроль над значною частиною Індокитаю, створивши колоніальну систему, до якої входили В’єтнам, Камбоджа та Лаос. Під час Другої світової війни ситуація змінилася: французька влада була ослаблена, а японська окупація підірвала старий колоніальний порядок. Після капітуляції Японії у 1945 році в’єтнамський націоналістичний і комуністичний рух на чолі з Хо Ши Міном скористався ситуацією та проголосив незалежність В’єтнаму 2 вересня 1945 року.

Франція не погодилася остаточно відмовитися від своїх позицій. Переговори не змогли усунути суперечності, і в 1946 році розпочалася Перша Індокитайська війна. В’єтмінь, очолюваний Хо Ши Міном, зробив ставку на затяжну війну, поєднуючи партизанські дії з поступовим створенням регулярних військ. Французи, маючи перевагу в озброєнні та авіації, намагалися зберегти контроль над територією, але поступово втрачали ініціативу.

Дьєнб’єнфу і поразка Франції

Переломним моментом стала битва при Дьєнб’єнфу в 1954 році. Французьке командування створило укріплений табір у віддаленій долині на північному заході В’єтнаму, розраховуючи змусити сили В’єтміню прийняти генеральну битву. Проте в’єтнамці змогли оточити французькі позиції та доставити в гори артилерію, яку французьке командування не очікувало побачити в такій кількості.

Після багатотижневих боїв французький гарнізон капітулював 7 травня 1954 року. Поразка мала величезне політичне значення. Франція втратила можливість продовжувати війну на колишніх умовах, а міжнародні переговори привели до Женевських угод. В’єтнам тимчасово поділили приблизно по 17-й паралелі: на півночі встановилася влада комуністичного уряду, тоді як на півдні сформувалася держава, орієнтована на підтримку Заходу.

Передбачалося, що поділ буде тимчасовим і згодом відбудуться загальні вибори щодо майбутнього країни. Однак цього не сталося. В’єтнам поступово перетворився на одну з головних арен холодної війни.

В’єтнамська війна

У Південному В’єтнамі посилювався рух комуністичних повстанців, яких підтримували сили Північного В’єтнаму. Для Сполучених Штатів це було частиною ширшої боротьби проти поширення комунізму в Азії. Американська допомога Південному В’єтнаму поступово збільшувалася, а в середині 1960-х років США безпосередньо вступили у війну великими військовими силами.

Американська армія мала величезну перевагу в авіації, артилерії та техніці, але противник використовував партизанську тактику, складну систему укриттів, мережу постачання та добре пристосовувався до місцевості. Війна стала виснажливою для всіх її учасників. Масовані бомбардування, наземні операції та бойові дії поширилися далеко за межі Південного В’єтнаму.

У 1973 році було укладено Паризьку мирну угоду, після чого американські війська почали залишати В’єтнам. Проте війна між Північчю та Півднем продовжилася. Навесні 1975 року північнов’єтнамські сили розпочали масштабний наступ. 30 квітня впав Сайгон, а уряд Південного В’єтнаму припинив існування. 2 липня 1976 року країну офіційно об’єднали в Соціалістичну Республіку В’єтнам.

Камбоджа: війна, переворот і Червоні кхмери

Камбоджа розвивалася за власним сценарієм, хоча події у В’єтнамі дедалі сильніше впливали на неї. Країна перебувала під французьким протекторатом з 1863 року, а незалежність здобула в 1953 році під керівництвом принца Нородома Сіанука. Він намагався дотримуватися нейтралітету, хоча поступово дозволив комуністичним силам використовувати віддалені райони країни.

У березні 1970 року Сіанука було усунуто в результаті перевороту. Новий уряд опинився в конфлікті з комуністами, відомими як Червоні кхмери. У травні того ж року американські та південнов’єтнамські війська ввійшли до Камбоджі, намагаючись знищити бази комуністичних сил поблизу кордону з В’єтнамом.

Війна дедалі сильніше руйнувала країну. США проводили масштабні бомбардування камбоджійської території, намагаючись перешкодити діяльності комуністів. Проте ці дії не змогли зупинити Червоних кхмерів. 17 квітня 1975 року вони захопили Пномпень. Розпочався один із найтрагічніших періодів в історії Камбоджі.

Лаос і боротьба за контроль над країною

Лаос також став частиною регіонального протистояння. Після завершення французького панування країна неодноразово переживала політичні кризи. У 1962 році було створено коаліційний уряд, до якого увійшли праві сили, нейтралісти та представники комуністичного руху Патет Лао.

Однак домовленість не принесла тривалого миру. Різні сили продовжували боротися за контроль над віддаленими районами країни, а Лаос дедалі сильніше втягувало у війну у В’єтнамі. Його територією проходили важливі маршрути постачання, тому країна стала одним із театрів таємної й відкритої військової боротьби.

Після падіння Південного В’єтнаму в 1975 році співвідношення сил у регіоні різко змінилося. Патет Лао, маючи підтримку Північного В’єтнаму, встановив контроль над Лаосом. У грудні 1975 року було проголошено Лаоську Народно-Демократичну Республіку.

Один конфлікт — три різні долі

Індокитайські війни змінили карту Південно-Східної Азії. В’єтнам об’єднався під владою комуністичного уряду, Лаос також став комуністичною державою, а Камбоджа пережила радикальну революцію Червоних кхмерів, яка принесла країні масові репресії та загибель величезної кількості людей.

У січні 1979 року в’єтнамські війська вторглися до Камбоджі та повалили режим Червоних кхмерів. На його місці було встановлено уряд, який спирався на підтримку В’єтнаму. Таким чином, навіть після завершення В’єтнамської війни військові конфлікти в Індокитаї не припинилися одразу.

Історія Індокитайських воєн показує, наскільки тісно в XX столітті перепліталися національно-визвольні рухи та глобальна геополітика. Для в’єтнамців боротьба розпочиналася як боротьба за незалежність від колоніальної держави, але згодом стала частиною холодної війни. Для США це була спроба стримати поширення комунізму, тоді як для Китаю та Радянського Союзу регіон мав важливе стратегічне значення.

До 1975 року старий колоніальний порядок в Індокитаї остаточно зник. Але ціною його падіння стали десятиліття війни, величезні людські втрати, руйнування міст і сіл та глибокі політичні травми, наслідки яких країни регіону відчували ще багато років.

Данило Ігнатенко  

The post Індокитайські війни — історія конфліктів у В’єтнамі, Лаосі та Камбоджі first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

У цих умовах радник з національної безпеки Генрі Кіссінджер розпочав таємні переговори з представниками Ханоя. Це був типовий приклад «бек-канальної дипломатії», коли ключові рішення готуються поза офіційними форматами. Однак навіть у закритому режимі сторони залишалися далекими від компромісу, що відображало глибокі ідеологічні та геополітичні суперечності холодної війни.

Камбоджійський фактор і розширення війни

Паралельно з переговорами адміністрація Річарда Ніксона шукала способи тиску на Північний В’єтнам. Одним із таких кроків стало втручання у Камбоджі після перевороту 1970 року, коли генерал Лон Нол усунув принца Сіанука. Новий режим орієнтувався на США, але не міг самостійно протистояти комуністичним силам.

Американське командування санкціонувало масштабну операцію за участю військ США та Південного В’єтнаму. Хоча союзники захопили значні запаси озброєння, стратегічної мети — знищення основних сил противника — досягти не вдалося. Більше того, ця кампанія сприяла посиленню камбоджійського комуністичного руху, відомого як «Червоні кхмери».

Протести в США і криза легітимності війни

Війна дедалі більше втрачала підтримку всередині самих Сполучених Штатів. Камбоджійська кампанія стала каталізатором нової хвилі протестів, особливо серед студентської молоді. Символом цієї кризи стала трагедія в Кентському університеті 4 травня 1970 року, коли Національна гвардія відкрила вогонь по демонстрантах.

Ці події радикалізували антивоєнний рух і поставили під сумнів моральну легітимність війни. Соціологічні опитування показували, що більшість американців вважали участь у війні помилкою. Додаткове обурення викликала система призову, яка сприймалася як соціально несправедлива.

У результаті політичний тиск змусив адміністрацію Ніксона прискорити курс на «в’єтнамізацію» — передачу основного тягаря війни армії Південного В’єтнаму та поступове виведення американських військ.

Межі в’єтнамізації та військові невдачі

Попри певні тактичні успіхи, стратегія в’єтнамізації швидко виявила свої обмеження. Найяскравішим прикладом стала операція «Лам Сон 719» у Лаосі в 1971 році. Вона мала на меті перерізати «стежку Хо Ши Міна» — ключову логістичну артерію Півночі.

Однак операція завершилася провалом: південнов’єтнамські війська зазнали значних втрат і були змушені відступити. Це продемонструвало залежність Сайгону від американської підтримки та поставило під сумнів здатність Південного В’єтнаму самостійно вести війну.

Великодній наступ і ескалація бомбардувань

У березні 1972 року Північний В’єтнам розпочав масштабний наступ із використанням танків та артилерії. Південнов’єтнамська армія спочатку зазнала серйозних поразок. У відповідь Ніксон санкціонував операцію «Лайнбекер» — інтенсивну повітряну кампанію, включно з мінуванням порту Хайфон.

Це була демонстрація «примусової дипломатії»: використання військової сили для досягнення політичних поступок. До літа наступ було зупинено, що змінило баланс сил на переговорах.

Шлях до Паризьких мирних угод

Після невдачі наступу Ханой став більш відкритим до компромісу. США, у свою чергу, відмовилися від вимоги повного виведення північнов’єтнамських військ із Півдня. Ці взаємні поступки створили основу для угоди.

У жовтні 1972 року Кіссінджер і Ле Дик Тхо досягли попереднього компромісу. Однак уряд Південного В’єтнаму відмовився його прийняти. Це призвело до нової ескалації — так званих «різдвяних бомбардувань» Ханоя, які стали найінтенсивнішою повітряною кампанією війни.

Підписання угоди і завершення американської участі

27 січня 1973 року було підписано Паризькі мирні угоди. Вони передбачали припинення вогню, виведення американських військ протягом 60 днів, обмін військовополоненими та збереження 17-ї паралелі як тимчасової лінії розмежування.

Важливо, що північнов’єтнамські війська могли залишатися на території Півдня, що фактично закладало підґрунтя для майбутнього падіння Сайгону. Таким чином, угоди означали не стільки завершення війни, скільки завершення прямої участі США.

Данило Ігнатенко

The post Сполучені Штати ведуть переговори про вихід з В’єтнаму first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.