Після проголошення незалежності Держави Ізраїль у 1948 році сіонізм, як рух за створення єврейської держави, вступив у нову фазу. Мрія, окреслена Теодором Герцелем і першим сіоністським конгресом у 1897 році, стала реальністю. Але створення держави стало не кінцевим пунктом, а початком боротьби за її збереження, розвиток і легітимність у міжнародній спільноті.
Збройний табір у ворожому оточенні
У перші роки свого існування Ізраїль опинився в ізоляції, оточений ворожими арабськими державами, які не визнавали його право на існування. У 1948 році, одразу після проголошення незалежності, нова держава зіткнулася з вторгненням арабських армій. Війна за незалежність завершилася перемогою Ізраїлю, але не принесла миру. Палестинські араби, які опинилися поза межами новоствореної держави, а також мільйони біженців, стали джерелом постійної напруги.
Сіоністський рух, який раніше був зосереджений на створенні держави, тепер спрямовував зусилля на її захист. Військова міць, розвиток оборонної інфраструктури та створення сильної армії (Армії оборони Ізраїлю) стали ключовими аспектами нової реальності.
Мирні угоди та дипломатичні прориви
Попри тривалу ворожнечу, з кінця 1970-х років Ізраїль почав шукати дипломатичні шляхи досягнення миру. Одним із найважливіших проривів став мирний договір з Єгиптом у 1979 році, укладений за посередництва США в рамках Кемп-Девідських угод. Єгипет став першою арабською країною, яка визнала Ізраїль, а Ізраїль, у свою чергу, повернув Єгипту окупований Синайський півострів.
Угоди в Осло в 1993 році стали ще одним значним кроком у спробах вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту. Організація визволення Палестини (ОВП) визнала право Ізраїлю на існування, а Ізраїль визнав ОВП легітимним представником палестинського народу. У 1994 році Ізраїль підписав мирний договір з Йорданією.
У 2020 році відносини між Ізраїлем і арабськими країнами отримали новий імпульс завдяки Угодам Авраама, які стали основою для встановлення дипломатичних зв’язків з Об’єднаними Арабськими Еміратами, Бахрейном, Суданом і Марокко. Це стало символом змін у політичній динаміці регіону.
Труднощі та невирішені питання
Попри прогрес у дипломатії, багато викликів залишаються актуальними:
- Конфлікт із палестинцями. Сектор Газа, контрольований ХАМАСом, залишається осередком напруги через регулярні ракетні атаки, блокаду та гуманітарну кризу. Західний берег річки Йордан, де Ізраїль продовжує будівництво поселень, також є об’єктом міжнародної критики.
- Ворожість регіональних акторів. Ліванська Хезболла, підтримувана Іраном, та іранські амбіції щодо регіонального домінування створюють постійну загрозу для Ізраїлю.
- Погіршення відносин із колишніми союзниками. Відносини з Туреччиною значно охололи після 2008 року, а Іран, який колись мав теплі зв’язки з Ізраїлем до Ісламської революції 1979 року, став одним із головних ворогів єврейської держави.
Сіонізм у XXI столітті
Сіонізм після 1948 року змінив свої акценти. Якщо раніше його головною метою було створення держави, то тепер це забезпечення її безпеки, процвітання та міжнародного визнання. У сучасному контексті сіонізм також охоплює:
- Еміграцію євреїв до Ізраїлю. Репатріація залишається важливим аспектом, особливо для євреїв із країн, де вони стикаються з антисемітизмом або економічними труднощами.
- Розвиток економіки. Ізраїль став однією з провідних держав у сфері високих технологій, медицини та сільського господарства, що зміцнило його позиції на міжнародній арені.
- Захист єврейської ідентичності. У глобалізованому світі, де багато євреїв асимілюються, сіонізм продовжує акцентувати увагу на збереженні культури, мови та релігії.
Сіонізм, який пройшов шлях від ідеї до реальності, залишається одним із найважливіших і водночас суперечливих рухів сучасності. Його історія — це історія прагнення до самовизначення, боротьби за виживання та надії на мирне співіснування в неспокійному регіоні.
Данило Ігнатенко
