Візантійська імперія — колиска величі та втілення розкішного мистецтва та архітектури, яке віддзеркалює вплив християнства на культуру та ідентичність. Її історія наповнена перипетіями — від періодів слави до випробувань і криз. Але саме у цих моментах вона виявила свою силу, зміцнила свій характер та створила неперевершені творіння, що дивують і вражають сучасність.
Після іконоборства Візантійська імперія відродилася, а візантійське мистецтво й архітектура зазнали змін. У цей період церкви, хоч і наслідували стиль правління Юстиніана, були відомі своєю скромністю. Згідно з мистецтвознавцем Еваном Фріменом, монументальні зображення Христа, Богородиці, біблійних подій та святих прикрашали інтер’єри церков як мозаїками, так і фресками. Але у порівнянні з ранньовізантійськими мозаїками, середньовізантійські церкви уникнули зображень флори та фауни, можливо, через звинувачення в ідолопоклонстві під час іконоборчої суперечки. Крім того, у мистецтві та архітектурі збереглися вишукані рукописи, перегородчаста емаль, кам’яна кладка та різьблення по слоновій кістці з того періоду.
Зображення святого Франциска Ассізького (1235) виконане італійським мистцем Бонавентурою Берлінг’єрі, має відчутні зв’язки з візантійськими іконами, як стверджує Італійське мистецьке товариство, й підкреслює смирення та бідність Франциска, а також його особливі зв’язки з Ісусом.
У 1054 році стався «Великий розкол», розділивши східно-православних візантійських християн та західних римо-католиків. У 1204 році Четвертий хрестовий похід спустошив Константинополь, знищивши чи розграбувавши багато художніх скарбів. Хрестоносці установили «Латинську імперію», а вигнані візантійські старійшини заснували нові держави. У 1261 році нікейці повернули контроль над Константинополем, заснувавши династію Палеологів. Цей конфлікт спричинив ворожнечу між східними та західними християнами, але також призвів до творчого злиття візантійського та західноєвропейського мистецтва. Ця тенденція особливо відзначалася в італійському живописі пізнього Середньовіччя та раннього Відродження, як приклад зображень святого Франциска у так званому італо-візантійському стилі.
У висновку, скромність церковного мистецтва та відмова від зображення природи стали характерними рисами цього періоду, але водночас відбулось плідне злиття візантійської та західноєвропейської традицій, що сприяло розвитку нових стилів і напрямів у мистецтві. Конфлікт між східними та західними християнами, хоч і спричинив ворожнечу, одночасно стимулював культурний обмін і взаємодію між різними культурними традиціями, що відіграє ключову роль у формуванні сучасного світу.
Альона Дмитрук
