Люблінська унія – один із найважливіших політичних актів в історії Центрально-Східної Європи, що об’єднала два князівства в одну федеративну державу — Річ Посполиту. Ця унія закріпила співіснування двох великих держав на основі взаємних інтересів і сприяла створенню потужного політичного утворення, яке відіграло значну роль в історії регіону до кінця XVIII століття.
Передумови підписання унії
Ідея об’єднання Польщі та Литви зародилася ще в 1385 році, коли було укладено Кревську унію. Цей союз надав обом країнам спільного монарха, але зберігав їхню незалежність в управлінні. Однак до середини XVI століття ситуація почала змінюватися. Після початку Лівонської війни у 1558 році Велике князівство Литовське зіткнулося з серйозною загрозою з боку Московії, що спонукало литовську шляхту шукати тіснішого союзу з Польщею.
Одночасно з цим, Король Польщі Сигізмунд II Август, не маючи спадкоємців, прагнув зміцнити союз між двома державами, щоб уникнути розриву особистої унії після його смерті. Польські магнати та шляхта наполягали на створенні повної політичної унії, яка б об’єднала дві держави в одну.
Процес укладення унії
Після початку переговорів у Любліні на початку 1569 року, представники Польщі та Литви зіткнулися з серйозними розбіжностями. Литовські магнати, побоюючись втрати влади та впливу, опиралися повному злиттю держав. Вони заблокували кілька пропозицій щодо об’єднання, що призвело до загострення конфлікту.
У відповідь на це, Сигізмунд II Август пішов на радикальний крок — анексував литовські провінції Підляшшя та Волинь, включаючи Київську та Брацлавську області, що становило понад третину території Великого князівства Литовського. Цей крок змусив литовську шляхту відновити переговори, адже вони не були готові розпочати нову війну з Польщею.
Наслідки та значення унії
Унію було укладено 1 липня 1569 року, яка об’єднала Польщу та Литву в єдину федеративну державу під спільним управлінням. Формально Польща і Литва залишалися окремими складовими новоствореної Речі Посполитої, кожна з яких мала свою армію, скарбницю, цивільну адміністрацію та закони. Однак, Польща отримала більше представництва в сеймі, що дало їй перевагу в управлінні державою.
Люблінська унія закріпила домінування Польщі у федерації, але водночас вона забезпечила стабільність і міцність об’єднаної держави на понад два століття. Річ Посполита стала головним політичним утворенням у Центрально-Східній Європі, відіграючи важливу роль у регіоні аж до її остаточного поділу наприкінці XVIII століття.
Данило Ігнатенко
