Однією життєвою дорогою йшла мати з дитиною. Маленьким несла його на руках, потім вчила ходити. Захищала, охороняла, настановляла, давала поради…
– Йди, йди, – казала – потрібно ставати самостійним. Я ж не буду вічно біля тебе!
– А якщо я заблукаю? – запитував.
– Не заблукаєш, я ж поруч!
Хлопчик йшов. На шляху зустрічав знаки, заздалегідь покладені жінкою, які вказували на правильний шлях. Коли щось не розумів – запитував, отримував добру пораду. Так і йшов.
Але в якийсь момент знаки закінчилися. Кликав маму – не прийшла. Залишився один на безлюдній і невідомій йому дорозі. Вона здавалася йому страшною, темною і безкінечно довгою.
– Мамо, мамо! – кликав – Як ти мене залишила самого, як маю жити без тебе? Що далі робити, куди йти? Мені без тебе важко… – сів на камінець і заплакав. – Я тепер буду, як птах з одним крилом…
Його крик почув старенький дідусь, який був неподалік. Прийшов.
– Що сталося, синку? – запитав.
– Я залишився один. Не знаю, як маю жити далі. Дуже сумую за мамою, вона пішла, нічого не сказала, не дала настанов…
– Ось дивися: ми всі приходимо в цей світ і йдемо з цього світу, бо смертні. Тому ця розлука між вами – тимчасова. Головне, як буде потім на небі! Це вже від тебе залежить чи зустрінешся з нею і проведеш вічність разом чи ні.
– О, я дуже – дуже хочу бути разом, – сказав хлопчик.
– Ну, ось і маєш підказку. Живи так, що коли прийде твій час, щоб ви були разом. І це найкраща настанова, яку тобі могла дати мама.
Кажуть, що дорослий як і дитина потребує батьків. Буває, що дорогі нам люди відходять у вічність раптово. Без всяких настанов на подальше наше життя. Тоді себе питаємо: як маю жити далі? Що робити? Як правильно поступати? Пішла – нічого не сказала, не настановила, не порадила… А відповідь проста: жити так, щоб коли прийде наш час, щоб ми зустрілися і були разом, бо ж розлука на землі – тимчасова. Тепер все залежить від нас.
© Юлія Головчин «Притчі»
