Федеріко Фелліні (20 січня 1920, Ріміні, Італія — 31 жовтня 1993, Рим) — один із найвизначніших кінорежисерів ХХ століття, чий творчий доробок став невід’ємною частиною світової кінематографічної спадщини. Його фільми, наповнені сюрреалістичними образами, глибокою психологічною напругою та унікальним стилем, змінили уявлення про кіномистецтво та залишили неперевершений слід у культурі. Фелліні не лише розширив межі кінематографічного мовлення, але й створив власний художній світ, який досі надихає митців та глядачів.
Ранні роки та формування творчої особистості
Федеріко Фелліні народився в невеликому містечку Ріміні, що на адріатичному узбережжі Італії. Його батько був комівояжером, а мати, яка вважала себе нащадком римської знаті, намагалася прищепити синові любов до мистецтва та культури. Уже в юності Фелліні виявив хист до малювання та письма, що згодом стало основою його кінематографічного стилю. Наприкінці 1930-х років він переїхав до Рима, де почав працювати карикатуристом для гумористичного журналу Marc’Aurelio. Цей період став важливим етапом у формуванні його художнього світогляду.
Під час Другої світової війни Фелліні познайомився з актрисою Джульєттою Мазіною, яка стала його музою та дружиною. Їхній творчий та особистий союз тривав понад п’ятдесят років, і Мазіна знялася в багатьох його фільмах, ставши символом його кінематографічного всесвіту.
Вплив неореалізму та ранні роботи
На початку своєї кар’єри Фелліні зазнав впливу неореалістичного руху, який домінував в італійському кіно після Другої світової війни. Його співпраця з режисером Роберто Росселліні над фільмом Roma, città aperta (1945; “Рим, відкрите місто”) принесла йому першу номінацію на “Оскар” і визнання як талановитого сценариста. Проте Фелліні швидко відійшов від канонів неореалізму, розробивши власний стиль, який поєднував реалізм із фантазією, сюрреалізмом та грою зі сприйняттям глядача.
Його режисерський дебют Luci del varietà (1950; “Вогні вар’єте”), створений у співпраці з Альберто Латтуадою, став першим кроком до створення унікального кінематографічного мовлення. Фелліні звернувся до теми шоу-бізнесу, яка стала однією з центральних у його творчості. У фільмі I vitelloni (1953; “Молоді та пристрасні”) він зобразив провінційне життя Італії, натхненне власними спогадами про Ріміні.
Золота доба творчості: від La Strada до La Dolce Vita
1950-ті та 1960-ті роки стали періодом розквіту творчості Фелліні. Фільм La Strada (1954; “Дорога”) приніс йому міжнародне визнання та нагороду “Оскар” за найкращий іноземний фільм. Ця драма, знята з Джульєттою Мазіною та Ентоні Квінном у головних ролях, розповідала про складні стосунки між бродячим артистом і наївною дівчиною. Фільм став символом гуманізму та духовних пошуків, які пронизують творчість Фелліні.
У 1960 році вийшов один із найвідоміших фільмів режисера — La Dolce Vita (“Солодке життя”). Ця стрічка, знята з Марчелло Мастроянні та Анітою Екберг у головних ролях, стала культовою завдяки своїй критиці суспільства споживання, декадансу та морального занепаду. Фільм не лише зробив Фелліні світовою зіркою, але й ввів у мову нові поняття, такі як “папарацці” та “феллінівський стиль”.
8 1/2: вершина творчості
Фільм 8 1/2 (1963) вважається вершиною творчості Фелліні. Ця автобіографічна стрічка, назва якої відображає кількість фільмів, знятих режисером на той момент, розповідає про творчу кризу режисера, який намагається знайти себе у світі кіно. Марчелло Мастроянні, який зіграв головну роль, став альтер-его Фелліні, втілюючи його сумніви, страхи та мрії. Фільм отримав третій “Оскар” Фелліні за найкращий іноземний фільм і став класикою світового кіно.
Пізні роботи та спадщина
У пізній період своєї творчості Фелліні продовжував експериментувати з формою та змістом. Фільми Giulietta degli spiriti (1965; “Джульєтта духів”) та Fellini Satyricon (1969) стали прикладами його зрілого стилю, де фантазія та реальність переплітаються в єдиному художньому полотні. Фелліні також звертався до тем пам’яті та минулого, як у фільмі Amarcord (1973), який став ностальгічним поглядом на його дитинство в Ріміні.
Федеріко Фелліні помер у 1993 році, залишивши після себе багатий творчий доробок, який продовжує надихати нові покоління кінематографістів. Його фільми залишаються актуальними завдяки своїй універсальності, глибині та художній сміливості.
Данило Ігнатенко
