Комплекс був випадково відкритий у 1900 році, коли місцевий житель їхав на віслюку і раптом тварина спіткнулася об яму на дорозі, що стало початком археологічних досліджень, які виявили багаторівневий некрополь. Спочатку катакомби могли бути родинною гробницею, але з часом вони перетворилися на найбільший відомий греко-римський поховальний комплекс у Єгипті.

Ком-ель-Шокафа розташований на глибині приблизно 35 метрів і складаються з трьох рівнів. Спочатку тіла спускали через вертикальну шахту, яку оточували гвинтові сходи для відвідувачів. Центральною частиною комплексу є ротонда з куполом, від якої розходяться численні коридори та кімнати.

Також є банкетна зала, де родичі проводили поминальні трапези поруч із похованими. Посуд після ритуалу не забирали, а розбивали на тому ж місці. Саме завдяки цій традиції катакомби отримали назву «Ком-ель-Шокафа», що перекладається як «Кургани черепків».

У комплексі знайдено ніші для тіл, а також урни з кремованим прахом, що вказує на поєднання різних поховальних традицій.

Особливої уваги заслуговують зображення єгипетських і греко-римських мотивів, що є досить незвичними. Наприклад, бог Анубіс у вигляді римського воїна в обладунках, гігантських змій і голів медуз і сцени, присвячені грецькій богині Немезиді.

Катакомби Ком-ель-Шокафа нині є важливим джерелом знань про релігійні уявлення, поховальні ритуали та мистецькі впливи в Александрії періоду греко-римського панування.

Данило Ігнатенко

The post Катакомби Ком-ель-Шокафа first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Перший імпульс до піднесення мамлюків на політичну арену дав султан Ас-Саліх Айюб, який активно використовував рабів-воїнів у боротьбі проти хрестоносців і внутрішніх суперників. Після його смерті в 1249 році мамлюцькі генерали вбили його спадкоємця, що стало початком нового політичного ладу. У 1250 році вони встановили власну династію, яка правила понад два з половиною століття.

Історики поділяють їхнє правління на два періоди: «бахрі» (1250–1382) та «бурджі» (1382–1517). Перший період характеризується домінуванням тюркських мамлюків, тоді як другий — черкесів. Після приходу до влади султана Баркука в 1382 році відбулася помітна етнічна переорієнтація еліти. Якщо у першому періоді підвищення залежало від військових заслуг, то бурджійська епоха виявилася більш схильною до просування за етнічною ознакою, що поступово підірвало стабільність.

Незважаючи на внутрішню напруженість, династія мамлюків здійснила низку визначних зовнішньополітичних і культурних кроків. Турецькі мамлюки досягли значних успіхів: вони вигнали хрестоносців з Леванту та відродили ісламський халіфат, поширили свою владу на Аравійський півострів, Малу Вірменію та Анатолію, зберігаючи стратегічний контроль над ключовими шляхами між Сходом і Середземномор’ям.

Культурно цей період відзначається розвитком історичної науки та архітектури. Історики тієї доби залишили багатий корпус хронік і енциклопедичних праць, хоч і з незначною оригінальністю, за винятком Ібн Халдуна. Архітектурна спадщина мамлюків — це передусім гробниці-мечеті з масивними кам’яними куполами, що прикрашають Каїр донині. Одним із символів внутрішньої боротьби епохи став мислитель Ібн Таймія, ув’язнений мамлюцькою владою за спроби очищення ісламу від іноземних і забобонних нашарувань.

Однак з кінця XIV століття почався поступовий занепад. Внутрішні фракції, залежність від етнічного протекціонізму, епідемії, нестабільність у торгівлі через бедуїнські набіги та фінансове виснаження держави підривали її силу. Розгром Тимуром (Тамерланом) в 1400 році, а згодом — Османське вторгнення (1516–1517), поклали край незалежності мамлюцької держави. Вони були остаточно підкорені султаном Селімом I, хоча залишалися важливою політичною елітою в Єгипті впродовж усього османського періоду до кінця XVIII століття.

Данило Ігнатенко

The post Династія мамлюків first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

19 травня 1798 року Наполеон вирушив із армією з приблизно 30 000 солдатів і флотом у 400 кораблів. Уже 1 липня він висадився біля Александрії. Попри небезпеку зіткнення з флотом британського адмірала Гораціо Нельсона, французам вдалося захопити слабо захищене місто вже наступного дня. Александрія, яка на той час була малонаселеною, не чинила значного опору: мамлюки, що де-факто керували Єгиптом від імені Османської імперії, залишили місто з мінімальним гарнізоном.

Марш на Каїр

7 липня Наполеон повів армію на південь до Каїра. В Александрії він залишив тимчасову адміністрацію та розгорнув пропагандистську кампанію, обіцяючи єгиптянам визволення від мамлюцького тиранічного правління. Французькі сили було поділено на дві колони: головну, яку очолював сам Бонапарт, і допоміжну під командуванням генерала Шарля Дугуа, що транспортувала обози. Дугуа обрав довший, але безпечніший шлях до Розетти, звідки мав прибути в Раманьє для об’єднання з основними силами.

Основна колона просувалась через посушливу пустелю, де війська страждали від спраги та нападів бедуїнів. Умови були настільки нестерпними, що багато солдатів гинули від зневоднення, а деякі навіть вкорочували собі віку. Колона досягла Раманьє 10 липня, а сили Дугуа приєдналися наступного дня. 12 липня об’єднане військо рушило далі вздовж західного берега Нілу, готуючись до зустрічі з головними силами мамлюків.

Перший бій біля Шубра-Хіт

13 липня французи зіштовхнулися з мамлюцьким військом чисельністю до 18 000 осіб біля міста Шубра-Хіт. Значна частина ворожої армії була кіннотою. Наполеон організував свої війська у п’ять великих дивізійних квадратів, розташованих лінією на 3 км. Саме це новаторське розташування — квадратна бойова формація — дозволило французам ефективно протистояти кінноті.

Мамлюки виявилися неорганізованими й не здатними пробити стіну багнетів. Битва завершилася швидкою перемогою французів, однак Наполеон, вірогідно, навмисно дозволив затягнути її, щоб оцінити бойові якості супротивника та краще підготуватися до головного зіткнення під Каїром.

Битва біля пірамід: вирішальний момент

21 липня 1798 року відбулася вирішальна битва поблизу Каїра, пізніше названа битвою біля пірамід. Супротивником Наполеона знову стала армія мамлюків, що була добре озброєна, але не мала централізованого командування чи єдиної тактичної системи. Наполеон знову використав тактику квадратних дивізій — стійких мобільних формацій, які могли одночасно протистояти фронтальним атакам, охороняти фланги та прикривати тил.

Французька піхота, прикрита артилерією, легко витримала натиск мамлюцької кавалерії. Моментально оговтавшись, французи перейшли у наступ і повністю знищили війська ворога. Мамлюки зазнали нищівної поразки — тисячі загиблих, у тому числі чимало вельмож і воєначальників. Більшість уцілілих відступили через Ніл або були розсіяні по околицях.

Наслідки перемоги

Після перемоги Наполеон безперешкодно увійшов у Каїр. Він утвердив там адміністрацію під французьким контролем і спробував створити ілюзію, що діє в інтересах ісламу та єгиптян. Було засновано Інститут Єгипту, до якого входили науковці, інженери та фахівці різних галузей, що супроводжували експедицію. Почалася активна культурна та наукова діяльність, включаючи дослідження давньоєгипетських пам’яток.

Битва біля пірамід стала не лише блискучою військовою перемогою, а й символом ефективності нової французької армії та її командувача. Вона підтвердила статус Наполеона як одного з найвидатніших стратегів того часу й відкрила перед ним дорогу до подальших політичних амбіцій у Франції.

Данило Ігнатенко

The post Битва біля пірамід first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Походження

Першими «тунелями» ймовірно були розширення природних печер, які прадавні люди пристосовували для житла та захисту. Цей базовий досвід прокладання проходів у ґрунті чи скелі згодом переріс у систематичне використання інструментів та технік. Усі великі цивілізації стародавнього світу — шумери, єгиптяни, греки, римляни, індуси — незалежно винаходили і вдосконалювали методи тунелювання відповідно до потреб та геологічних умов.

Вавилон

Одне з найдавніших підтверджених тунельних будівництв — пішохідний цегляний прохід під Євфратом (бл. 2180–2160 рр. до н.е.). Він поєднував царський палац із храмом, проходячи під руслом ріки на відстань близько 900 метрів. Його будівництво здійснювалося під час сезонного зниження рівня води з подальшим відведенням течії. Це свідчить про високу організацію праці, планування гідротехнічних процесів і розуміння сезонних змін.

Єгипет

Єгиптяни, майстри роботи з м’якими породами, застосовували мідні пили і очеретяні бурильні трубки з абразивом. Ці інструменти дозволяли прорізати вапняк і пісковик, особливо в храмах, вирізьблених прямо в скелях. Храм Абу-Сімбел (прибл. 1250 р. до н.е.) — приклад складної підземної архітектури, виконаної з максимальною точністю. Тунельні галереї вели до камер і залів, які мали релігійне та політичне значення.

Греція та Рим

Греки першими використали геодезичні методи (мотузки, схили) для прокладання тунелів. Один із прикладів — водний тунель на Самосі (VI ст. до н.е.), що мав довжину понад 1000 метрів і призначався для транспортування води.

Римляни ж досягли піку тунельної інженерії. Вони створювали великі дорожні тунелі, зокрема Паусіліппо між Неаполем і Поццуолі (36 р. до н.е.) — довжина 1,5 км, ширина 7,5 м, висота 9 м. Римляни також використовували метод гасіння вогнем, коли нагріта порода обливалася водою для розтріскування, що полегшувало видобуток. Одним із найбільших інженерних досягнень став тунель для осушення озера Фучіно — 6 км довжини, побудований 30 тисячами людей за 10 років.

Праця, вентиляція та безпека

Більшість стародавніх тунелів будувалися руками рабів або найманих робітників. У разі рабської праці умови були надзвичайно важкими: вентиляція обмежувалась маханням тканиною біля входу або мінімальним шахтним провітрюванням. Багато людей гинули внаслідок обвалів, задимлення чи виснаження.

Однак у випадках, коли будівельниками були вільні громадяни — як, наприклад, у соляних шахтах Гальштата (Австрія, бл. 2500 р. до н.е.) — археологічні знахідки свідчать про набагато більшу увагу до вентиляції, стоку води та ергономіки проходів.

Технічні рішення стародавніх будівельників

Відведення води — особливо актуальне в тунелях під річками або в болотистих зонах.

Шахтна система — кілька вертикальних свердловин уздовж траси тунелю для прискорення робіт і забезпечення вентиляції.

Розміщення в міцній породі — дозволяло уникати облицювання, зменшуючи витрати праці.

Мітки та розмітка — ранні форми геодезичних вимірювань, зокрема при зустрічному прокладанні тунелю з двох боків.

Багато з цих тунелів, попри обмеження технічних засобів, були створені з такою точністю, яка й сьогодні викликає подив.

Данило Ігнатенко

The post Стародавні тунелі: технології та інженерія first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Фатіміди належали до ісмаїлітської гілки шиїтського ісламу, яка визнавала сьомого імама Ісмаїла як законного духовного спадкоємця Пророка. На відміну від сунітських правителів, вони відкидали легітимність Аббасидів і прагнули встановити універсальний імамат.

Ключові аспекти ідеології:

• Теократична влада:Халіф був одночасно політичним лідером і духовним імамом.
• Місіонерська діяльність (да’ва):Створення таємної мережі проповідників для поширення ісмаїлізму.
• Конфлікт із сунітами:Відмова визнати авторитет Багдадського халіфату.

Період експансії (909–969)

Завоювання Північної Африки

Перший Фатімідський халіф, Убайдаллах аль-Махді (909–934), заснував свою столицю в Махдії (сучасний Туніс). Його держава стикалася з опором:

• Сунітське населення(малікіти) не визнавало ісмаїлітську доктрину.
• Берберські племеначасто повставали.
• Війни з Візантієюза контроль над Сицилією.

Захоплення Єгипту (969)

Під керівництвом халіфа аль-Муїзза (953–975) Фатіміди здійснили успішний похід на Єгипет. Їхній генерал Джаухар ас-Сікіллі заснував нову столицю — Каїр (аль-Кахира, “Переможна”). Тут було зведено мечеть Аль-Азхар, яка стала центром ісмаїлітської науки.

Розквіт Фатімідської імперії (969–1073)

Політична структура

• Централізована влада:Халіф керував через візирів та губернаторів.
• Економічний підйом:Контроль над торгівельними шляхами Червоного моря.
• Культурний розвиток:Підтримка наук, медицини та філософії.

Зовнішня політика

Фатіміди намагалися розширити вплив на Близькому Сході:

Однак у 1050-х роках сельджуки зупинили їхній наступ, а в 1073 році військовий лідер Бадра аль-Джамалі захопив владу в Каїрі, ознаменувавши початок занепаду.

Занепад і падіння династії (1073–1171)

• Військові диктатури:Халіфи втратили реальну владу, її перебрали військові візири.
• Економічні проблеми:Голод, чума та фінансові кризи.
• Розкол в ісмаїлізмі:У 1094 році після смерті халіфа аль-Мустансира виник конфлікт між прихильниками його синів Нізара та аль-Мусталі, що призвело до утворення нізаритів (відомих як ассасини).

Кінець халіфату

У 1171 році курдський полководець Салах ад-Дін (Саладін) скасував Фатімідський халіфат, відновивши сунітське правління під егідою Аббасидів.

Фатімідський халіфат залишається прикладом унікального поєднання релігійного радикалізму та імперської могутності. Незважаючи на поразку в боротьбі з Аббасидами, їхній вплив на ісламську історію, культуру та теологію залишається значним.

Данило Ігнатенко

The post Фатімідський халіфат: політична та релігійна історія династії (909–1171) first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Стратегія та хід битви

Рамзес II, сповнений амбіцій продовжити експансіоністську політику свого батька Сеті I, вторгся на хетські території. Проте його армія, що рухалася розділеними загонами, потрапила в пастку. Два нібито дезертири з хетського війська, захоплені єгиптянами, виявилися шпигунами. Вони повідомили, що основні сили хетів знаходяться далеко, тоді як насправді 40 000 піхотинців та 3 000 колісниць Муваталліса були готові до атаки.

Хетські важкі трикінні колісниці завдали раптового удару, розсіявши єгипетський авангард. Проте Рамзес II, проявивши хоробрість та тактичну майстерність, перегрупував війська та організував контратаку. Легкі єгипетські колісниці, маневреніші за хетські, дозволили зрівняти шанси.

Результати та історичне значення

Попри запеклість битви, жодна зі сторін не досягла вирішальної перемоги. Обидва царства проголосили себе переможцями: Рамзес II висвітлював битву як тріумф на стінах єгипетських храмів, а хетські архіви з Богазкоя дають більш об’єктивну оцінку.

Найважливішим наслідком битви став перший у світі письмовий мирний договір (бл. 1259 р. до н. е.), укладений після смерті Муваталліса. Документ, що передбачав взаємну підтримку та ненапад, зберігся у єгипетських та хетських джерелах, а його копія експонується в ООН.

Данило Ігнатенко

The post Битва при Кадеші first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Походження та визнання Цезаріона

Цезаріон був єдиним законним сином Юлія Цезаря, хоча деякі античні автори, такі як Светоній та Плутарх, висловлювали сумніви щодо його батьківства, мотивуючи це політичними причинами. Проте після прибуття Клеопатри до Риму в 46 році до н. е. Цезар офіційно визнав Цезаріона своїм сином. Цей крок мав величезне значення для Клеопатри, яка прагнула забезпечити своєму синові право на спадкування не лише єгипетського трону, але й римської влади.

Після вбивства Юлія Цезаря в 44 році до н. е. Клеопатра повернулася до Єгипту разом із сином. Щоб усунути перешкоди на шляху Цезаріона до трону, вона, ймовірно, організувала смерть свого молодшого брата, Птолемея XIV Теоса Філопатора II. Таким чином, Цезаріон став співправителем своєї матері, а Клеопатра продовжувала керувати державою, сподіваючись, що її син колись стане наступником Цезаря.

Політичні амбіції Клеопатри та роль Цезаріона

Клеопатра VII, одна з найвідоміших жінок у світовій історії, мала грандіозні плани щодо свого сина. Вона бачила в ньому не лише правителя Єгипту, але й потенційного лідера Римської імперії. Після початку її союзу з Марком Антонієм, римським тріумвіром, Цезаріон отримав титул «Цар царів» у 34 році до н. е., а Клеопатра проголосила себе «Царицею царів». Це було сприйнято як пряма загроза владі Октавіана, майбутнього імператора Августа, який розглядав Цезаріона як конкурента у боротьбі за спадщину Цезаря.

Загибель Цезаріона та кінець епохи Птолемеїв

Після поразки Марка Антонія та Клеопатри у битві при Акціумі в 31 році до н. е. Октавіан почав остаточне підкорення Єгипту. Клеопатра, усвідомлюючи небезпеку, відправила Цезаріона до Береніки, порту на узбережжі Червоного моря, сподіваючись забезпечити йому безпеку. Проте Октавіану вдалося заманити юного царя назад до Александрії. За наказом Октавіана Цезаріон був страчений у 30 році до н. е., що стало символічним завершенням епохи Птолемеїв та перетворенням Єгипту на римську провінцію.

Цезаріон залишився в історії як символ останнього спробу Єгипту зберегти свою незалежність у боротьбі з Римом. Його життя та смерть відображають складну політичну гру, яку вела Клеопатра, намагаючись зберегти владу для свого сина.

Данило Ігнатенко

The post Цезаріон: останній фараон Єгипту, син Юлія Цезаря та Клеопатри VII first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Зважаючи на нестійкий психо-соматичний стан підлітків, а також підліткову вразливість до кризових ситуацій, єгипетські державні органи влади закликають до релігійного та юридичного табуювання гри у зв’язку з провокацією до самогубства. Таке явище критично оцінюється ісламськими теологами, оскільки лише Аллах є джерелом життя і усього сущого. Як зазначає мусульманський інформаційно-аналітичний ресурс «Islam today», у Єгипті з початку квітня 2018 року зареєстровано 2 прецеденти скоєного суїциду. Особи, що здійснили самогубство належали до груп смерті. В результаті проведення досудової експертизи, єгипетська поліція виявила причетність самогубців до гри «Синій кит».

Нагадаємо, що «Синій кит», як соціально-небезпечне та деструктивне явище поширювалось через російську соціальну мережу «ВКонтакте», яка нині під санкціями. У більшості держав світу, поширення, відтворення та передачу контактних даних необхідних для активації учасників гри через Інтернет є забороненим.

The post Мусульманські вчені Єгипту опублікували фетву, що заборонятиме гру «Синій кит» first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.