Ключові ідеї

• У порівнянні з войовничими заявами художників, представники нео-Дада використовували більш приховані стратегії, які були більш пристосовані до холодної війни. Вони одночасно насміхалися і прославляли споживацьку культуру, поєднуючи протилежні конвенції абстракції та реалізму, порушуючи кордони між медіа шляхом експериментів з монтажем, перформансом та іншими гібридними формами.
• Художники нео-дада часто стимулювали глядачів до виходу за межі традиційних естетичних стандартів і тлумачення значень через критичне мислення, породжене протиріччями, абсурдними зіставленнями, закодованими оповіданнями та іншими змішаними сигналами, а не внутрішніми емоціями. За цією передумовою, художники нео-дада відновили теоретичну структуру, що лежала в основі творчого процесу, покладаючи основу для багатьох сучасних мистецьких рухів.
• Шляхом залучення глядача як частини твору мистецтва, багато художників підтримували уявлення про те, що інтерпретація твору глядачем, а не намір художника, визначає його значення, що було підкреслено використанням випадковості, знайдених предметів і засобів масової інформації.

Початок руху

Рух нео-дада виник у 1952 році в Блек-Маунтін-коледжі в Північній Кароліні за участі Джона Кейджа, Роберта Раушенберга та Мерса Каннінгема. Вони експериментували зі східною філософією та випадковими процесами в мистецтві. У Нью-Йорку Раушенберг і Джонс вдосконалювали ідею, що задум художника не повинен бути розбірливим у фінальній роботі. Термін «нео-дада» введено мистецтвознавцем Робертом Розенблюмом у 1957 році, а потім підтверджено критиком Барбарою Роуз у 1962 році. Цей рух став широким, тому що об’єднав інтереси у випадковості, індивідуальності та взаємодії з аудиторією.

Традиція

Нео-дада, як рух, переосмислив цілі раннього дадаїзму в американському контексті середини 20-го століття, застосовуючи стратегії проти сучасної культури, такі як колаж, перформанс і випадковість. У порівнянні зі своїми попередниками, митці нео-дада розглядали ці методи як спосіб розширення меж образотворчого мистецтва, а не як засіб деконструкції суспільства та культури. Марсель Дюшан, впливовий дадаїст, відмітив, що його роботи, які спочатку спрямовані на антимистецтво, були прийняті нео-дадаїстами як естетично привабливі, що демонструє постійне переосмислення мистецтва з часом.

Хоча митці, які названі нео-дадаїстами, ніколи не визнавали себе частиною єдиного руху, їхній внесок в мистецтво середини 20-го століття виявився значним. Після того, як Барбара Роуз визначила рух в 1962 році, нео-дада відобразив перехід від абстрагованої естетики до масової культури, що сприяло розвитку поп-арту. Роботи Воргола і Ліхтенштейна, які використовували масові образи, викликали значний інтерес глядачів. Хоча увага мистецтва поступово перейшла на поп-арт, Раушенберг і Джонс продовжували творити, а Каннінгем і Кепроу вплинули на розвиток танцю та мистецтва перформансу. Напрями нео-дадаїзму зберігалися протягом 1960-х років і навіть пізніше, відображаючися у міжнародних рухах, таких як Arte Povera та Nouveau Réalisme, які відзначалися зневагою до традицій та прагненням поєднати мистецтво з життям.

Альона Дмитрук

The post Мистецький рух «нео-дада» first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.