У березні 1943 року у Вашингтоні відбулася важлива Тихоокеанська військова конференція, де союзне командування погодило новий план операцій. Генерал Дуглас Макартур наполягав на тому, що прямий штурм Рабаула буде надзвичайно кривавим і ризикованим. Натомість союзники вирішили оточити японську базу, перерізати її комунікації та позбавити можливості отримувати підкріплення.

Наступ на Новій Гвінеї

Одним із ключових напрямків нового наступу стала Нова Гвінея. Саме тут японці створили потужну систему оборони, яка загрожувала Австралії та контролювала морські шляхи у південній частині Тихого океану. Наприкінці червня 1943 року американські війська висадилися на островах Вудларк і Кірівіна. Ці острови мали величезне стратегічне значення. Звідси союзна авіація могла контролювати Коралове море, а також підступи до Рабаула та Соломонових островів. Будівництво аеродромів на новозахоплених територіях дозволило союзникам розширити радіус дії своєї авіації та посилити тиск на японські гарнізони.

У той самий час австралійські та американські частини почали просування вздовж узбережжя Нової Гвінеї. Війська рухалися у напрямку Лае та Саламауа — важливих японських опорних пунктів. Наступ проходив у надзвичайно складних умовах. Солдати мусили долати тропічні джунглі, болота, річки та гірські райони. Хвороби, спека й нестача постачання часто ставали не менш небезпечними, ніж сам противник.

Особливо важливим стало захоплення затоки Нассау в ніч з 29 на 30 червня 1943 року. Союзники створили там нову базу, яка дозволила забезпечити подальший наступ на японські позиції у регіоні.

Битва за Соломонові острови

Одночасно союзники розпочали нову масштабну операцію на Соломонових островах. У ніч з 29 на 30 червня американські війська висадилися на островах Нова Джорджія та Рендова. Метою було поступове просування до японської бази в Рабаулі через ланцюг островів.

Японське командування чудово розуміло небезпеку цієї операції й відповіло рішучими контратаками. У липні 1943 року відбулися запеклі морські бої в затоці Кула та біля острова Коломбангара. Японський флот, який мав великий досвід нічних боїв, завдав союзникам значних втрат. Американці втратили крейсер і два есмінці, а ще кілька кораблів були серйозно пошкоджені.

Попри це японці також зазнавали дедалі більших втрат. Хоча їм вдалося доставити підкріплення з Нової Британії, союзники поступово нарощували свою перевагу у кораблях, літаках і постачанні. Після важких боїв американські війська закріпилися на Новій Джорджії та почали новий етап наступу — операцію на острові Велла-Лавелла.

Протягом серпня — жовтня 1943 року боротьба за Соломонові острови перетворилася на виснажливу кампанію. Японці намагалися утримати свої позиції, однак постійні удари авіації та флоту союзників руйнували їхню оборону. 7 жовтня японські війська були змушені евакуюватися з Велла-Лавелли.

Ціна кампанії виявилася дуже високою. Японія втратила приблизно 10 тисяч солдатів, а також значну кількість кораблів і техніки. Американські втрати також були значними — понад тисячу загиблих та кілька тисяч поранених. Проте стратегічний результат був очевидним: японська оборона на Соломонових островах почала руйнуватися.

Повітряний удар по Веваку

У серпні 1943 року союзники провели одну з найуспішніших повітряних операцій у південно-західній частині Тихого океану. Американська авіація атакувала японські бази у Веваку на узбережжі Нової Гвінеї.

Під час масованого бомбардування було знищено понад 200 японських літаків. Для Японії це стало справжньою катастрофою. Імперська армія втратила значну частину авіації, яка мала прикривати Нову Гвінею та Рабаул. Відтепер союзники отримали дедалі більшу перевагу в повітрі.

Падіння Лае та Саламауа

У вересні союзники перейшли до вирішального етапу кампанії на Новій Гвінеї. Австралійські війська висадилися поблизу Лае, а американські десантники здійснили сміливу операцію в районі Надзабу на річці Маркхем.

Ця повітряно-десантна операція стала однією з найбільших у Тихоокеанській війні. Союзники прагнули оточити японські сили та відрізати їм шляхи відступу. Координація між авіацією, десантом і сухопутними військами виявилася надзвичайно ефективною.

12 вересня союзники захопили Саламауа, а вже 16 вересня впав Лае — один із найважливіших японських центрів на Новій Гвінеї. На початку жовтня союзники взяли Фіншхафен на півострові Хуон. Це відкрило шлях до подальшого наступу на захід Нової Гвінеї.

Японія переходить до оборони

Поразки 1943 року змусили японське керівництво переглянути свою стратегію. 30 вересня було ухвалене нове політичне рішення: створити до весни 1944 року останню оборонну лінію, яка мала простягнутися від західної Нової Гвінеї через Каролінські острови до Маріанських островів.

Цю лінію японці планували утримувати будь-якою ціною. Вона мала стати бар’єром на шляху американського наступу та базою для майбутніх контратак. Однак стратегічна ситуація вже змінилася. Союзники отримали перевагу в промисловості, авіації, флоті та логістиці, а японська імперія дедалі більше втрачала можливість компенсувати свої втрати.

Кампанії літа й осені 1943 року у південній частині Тихого океану стали важливим переломним моментом війни. Союзники не лише просунулися вперед, а й змусили Японію перейти до стратегічної оборони. Відтепер ініціатива на Тихому океані дедалі більше належала Сполученим Штатам та їхнім союзникам.

Данило Ігнатенко 

The post Південний Тихий океан у 1943 році: наступ союзників проти Японії та битва за Соломонові острови first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.