Угода 1975 року

У 1970-х роках суперечності між Іраном та Іраком загострювалися. Ірак на той час переживав внутрішню нестабільність, а влада партії Баас намагалася зміцнити контроль над країною. Фактичний керівник Іраку Саддам Хусейн розумів, що одночасне протистояння з внутрішніми противниками та могутнім Іраном створює серйозну загрозу для режиму. У 1975 році сторони уклали угоду, відому як Алжирська угода. Ірак погодився на важливі поступки в територіальному питанні, зокрема визнав новий принцип проходження кордону по Шатт-ель-Арабу. В обмін Іран припинив підтримку курдських сил, які боролися проти іракського уряду. Для Саддама це було вимушене рішення. Він фактично погодився поступитися частиною своїх претензій, щоб позбутися потужної зовнішньої підтримки іракських курдів. У Багдаді не сприймали цю угоду як остаточне вирішення проблеми. Поступка Ірану залишалася болючим питанням для іракського керівництва, і через кілька років ситуація докорінно змінилася.

Іранська революція змінює ситуацію

Переломним моментом стала Іранська революція 1978–1979 років. Повалення шаха Мохаммеда Рези Пехлеві знищило стару політичну систему та призвело до створення Ісламської Республіки. До влади прийшов Рухолла Хомейні, який виступав за державу, засновану на принципах ісламського правління під керівництвом шиїтського духовенства. Революція мала значення далеко за межами Ірану. Нове керівництво не приховувало прагнення поширювати власні політичні та релігійні ідеї в інших країнах регіону. Для Іраку це було особливо небезпечно. Значна частина населення Іраку була шиїтською, хоча політична влада перебувала в руках переважно світської партії Баас, а керівництво країни представляло арабську сунітську еліту. Хомейні добре знав Ірак: до революції він кілька років жив у вигнанні в іракському місті Наджаф, одному з головних центрів шиїтської релігійної освіти. Там він сформував значну частину своїх політичних поглядів і здобув прихильників. Після революції його вплив серед шиїтів Іраку викликав серйозне занепокоєння в Багдаді.

Зростання напруженості

У 1979–1980 роках відносини між двома державами стрімко погіршувалися. Уздовж кордону почалися сутички, а уряди Ірану та Іраку звинувачували один одного у підтримці ворожих політичних сил. Ірак побоювався, що іранська революція може поширитися на його територію та спровокувати повстання серед шиїтського населення. Іран, зі свого боку, розглядав режим Баас як ворожу світську диктатуру, яка пригнічує релігійні та політичні рухи. Напруженість досягла нового рівня у квітні 1980 року, коли віцепрем’єр-міністр Іраку Тарік Азіз пережив замах. Іракська влада звинуватила у причетності до нього іракських шиїтів, симпатиків Іранської революції. Цей епізод став для Багдада додатковим доказом того, що Тегеран намагається впливати на внутрішню політику Іраку. Водночас обидві сторони продовжували нарощувати військову готовність, а прикордонні інциденти ставали дедалі частішими.

Чому Саддам вирішив, що настав момент для війни

Для Саддама Хусейна ситуація здавалася сприятливою. Іран переживав масштабну політичну перебудову після революції. Держава втратила колишні зовнішньополітичні зв’язки, а відносини зі Сполученими Штатами різко погіршилися після захоплення американського посольства в Тегерані у листопаді 1979 року. Іран опинився в міжнародній ізоляції, а його збройні сили зазнали серйозних потрясінь. Частину офіцерів було звільнено або заарештовано після революції, військова структура переживала кризу, а дисципліна та моральний стан армії були проблемними. Саддам вважав, що саме зараз Ірак має шанс переглянути невигідні для себе положення Алжирської угоди 1975 року. Він також розраховував на швидку військову кампанію, яка могла принести територіальні здобутки та зміцнити позиції Іраку як провідної арабської держави Перської затоки. Проте Багдад недооцінив здатність Ірану мобілізувати населення навколо захисту країни. Революційна влада, яка ще недавно здавалася слабкою та нестабільною, отримала потужний фактор консолідації — зовнішнього ворога.

Хузестан — нафтове серце Ірану

Однією з територій, які становили особливий інтерес для Іраку, був Хузестан на південному заході Ірану. Регіон межує з Іраком, має вихід до Перської затоки та надзвичайно багатий на нафту. Значну частину його населення становлять етнічні араби. Іракське керівництво висувало вимоги щодо певної форми самовизначення арабського населення Хузестану, але за цими заявами стояли значно ширші стратегічні інтереси. Контроль або хоча б значний вплив у цьому регіоні міг би посилити позиції Іраку в нафтовій галузі та забезпечити йому кращі стратегічні можливості на узбережжі Перської затоки. Водночас розрахунок на те, що арабське населення Хузестану зустріне іракську армію як визволителя, виявився значною мірою помилковим. Для багатьох мешканців регіону питання приналежності до Ірану виявилося важливішим за етнічну спорідненість з арабами сусіднього Іраку.

Острови Перської затоки

Ще однією причиною суперечностей були Абу-Муса та Великий і Малий Тунби — острови в Перській затоці, контроль над якими Іран встановив у 1971 році після завершення британського протекторату над територіями, пов’язаними з сучасними Об’єднаними Арабськими Еміратами. Ірак вимагав від Ірану відмовитися від контролю над островами. Це питання було частиною ширшого суперництва за вплив у Перській затоці. Для Багдада воно мало політичне значення, оскільки демонструвало прагнення Іраку виступати захисником арабських інтересів у регіоні. Для Тегерана острови були важливими з точки зору контролю над морськими шляхами та безпеки власного узбережжя. Територіальні претензії тому не можна розглядати ізольовано від боротьби двох держав за регіональне лідерство.

Розрив Алжирської угоди

У вересні 1980 року Саддам Хусейн оголосив про денонсацію Алжирської угоди 1975 року. Для іракського керівництва це означало повернення до попередніх територіальних претензій. Напруженість дуже швидко переросла у відкриту війну. 22 вересня 1980 року іракські війська вторглися до Ірану вздовж значної частини спільного кордону. Саддам розраховував на швидку перемогу, але війна пішла зовсім не за його планом. Іранська армія, попри наслідки революційних чисток, змогла організувати опір. До неї приєдналися численні добровольці, а населення країни поступово мобілізувалося для боротьби з агресором. Через короткий час стало зрозуміло, що Ірак втягнувся не в коротку прикордонну кампанію, а у війну, яка триватиме роками.

Від територіальної суперечки до великої війни

Передісторія Ірано-іракської війни показує, що її причини були набагато складнішими за одну територіальну суперечку. Тут одночасно зіткнулися боротьба за Шатт-ель-Араб, прагнення Іраку переглянути Алжирську угоду, нафтові інтереси, суперництво за вплив у Перській затоці та страх перед поширенням Іранської революції. Важливу роль відіграв і міжнародний контекст: після революції Іран опинився в конфлікті зі США та значною мірою втратив колишню систему зовнішньої підтримки. Саддам Хусейн вирішив, що це створило унікальне вікно можливостей для Іраку. Він помилився в головному — недооцінив готовність Ірану чинити опір і здатність нової революційної влади перетворити війну на боротьбу за виживання держави. Саме тому конфлікт, який у Багдаді планували як швидку кампанію, перетворився на восьмирічну війну, що коштувала обом країнам величезних людських та економічних втрат і назавжди змінила політичний ландшафт Близького Сходу.

Данило Ігнатенко

The post Причини Ірано-іракської війни: чому Ірак напав на Іран у 1980 році first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.